Читати книгу - "Невеличка драма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не вірю, що наша сучасність така мілка, — сказала Марта.
— Що ж, мрійникам море по коліна… Тільки вони завжди тонуть. Коли я кажу тобі, що ти мені подобаєшся, це значить — знай це наперед, — що ніяких дурниць я не робитиму, наприклад, не плигатиму з п'ятого поверху і навколішки перед тобою не стану.
— Ха, ха, це було б дуже смішно! Зовсім було б не сучасно.
Її сміх оскаженив молодого інженера. Але він стримався й сказав якнайуїдливіше:
— Це значить, кажу я, що в разі вашої незгоди, я через місяць знайду собі не гіршу пару. Приблизно таку саму.
— Щиро бажаю успіху.
— Це твоє останнє слово?
— Я це й спочатку казала.
— Гаразд, — холодно промовив Дмитро, підводячись. — Я завтра їду. Говорити нам нема про що. Колись пожалкуєш, та буде пізно. А того Славенка я знаю, — додав він раптом. — Не особисто, а від товаришів-медиків. Жорстока людина. Кремінь. Про нього кажуть, що він рідну матір з хати вигнав, щоб не заважала йому.
— А мені навіщо про це знати? — спитала дівчина, що її слова Дмитрові боляче й несподівано вразили.
— Про всяк випадок кажу… Ти, може, думаєш, він ожениться з тобою? — злісно додав він.
— Е, та ви конкурента боїтесь! А що ж, може, й вийду заміж за Славенка. Хто зна!
Обличчя в Дмитра почервоніло, але затьмарене світло не давало цього помітити.
— Щиро бажаю успіху, — мовив він. — Мені це байдужісінько. Ревнувати не буду і… навколішки перед тобою не стану. Але дозволь тебе спитати, навіщо ти заманювала мене?
— Я? — здивовано спитала Марта.
— Авже ж не стіл оцей! — скрикнув він. — Навіщо ти, дозволь спитати, просиджувала зо мною щотижня вечір? Хіба це не заманювання?
— Але ж, Дмитре, мені просто приємно було посидіти й порозмовляти з вами! Чому я маю людей цуратись?
— Гаразд! — урвав її хлопець. — Ну, прощай, Марто! Вашу руку.
— Прощайте, Дмитре. І нема що гніватись на мене. Заходьте, як будете в Києві, я завжди… Ой!
Дмитро міцно стиснув їй руку й не відпускав. Нахилившись до неї, він поволі збільшував той стиск і шептав їй просто в обличчя:
— Навколішки мене хотіла? Щоб перед тобою навколішки став? А сама навколішки не хочеш? Ставай навколішки! Ставай!
Він з насолодою бгав, трощив її руку в своїй дужій руці, він вивертав їй руку, щоб вона впала додолу.
— Дмитре… я крикну…
— Не крикнеш! — він хутко стиснув їй рота другою рукою. — Гратися зо мною захотіла? Ставай! — шепотів він задихаючись.
Її рука вже похолола, а він ще тиснув, поєднавши всю свою силу. І мимоволі друга його рука вивертала й дряпала їй обличчя. Дівчина якось незграбно крутнулась і впала навколішки, скорчившись від болю, зігнувшись у чудернацькій безпорадній поставі.
— А що? Знатимеш тепер?
І штовхнув її додолу.
— Ну, от і поборолись, — мовив він спокійніше. — Виходить, я дужчий.
— Ви дикун, — прошепотіла дівчина, підводячись. Бліда й оспала, вона обережно розминала праву руку, що геть заклякла від потиску.
— Ти дикунка, — сказав Дмитро, одягаючись. — Ти живеш старими дикунськими поглядами… Е, що казати! На жаль, це так. На жаль, я в тобі помилився.
На дверях ще сказав їй, знову роздратовано:
— Ти химери ганяєш! А я шукаю без химер. І знайду. Доведу тобі.
За тим він пішов.
«Як це безглуздо і… боляче». — подумала дівчина. Вона дивилась на свою вшкоджену руку, і ніби під впливом того власного погляду біль у руці поволі вщухав. Зникаючи, він лишив по собі солодке й спокійне відчуття в занімілих пальцях, те відчуття фізичного щастя, що дає стома від м'язевої праці, їй хотілося сплющити очі, але в двері постукано — ледве чутно, якось обережно й непевно. «Хтось незвичний», — подумала Марта. На мить виразне й сміливе бажання прорнуло в ній крізь усі почуття — щоб це був він, той, що випадково приніс їй учора радісне засинання і сьогодні цілий день знишка набігав їй на думку в безособових зворотах, у різних прикметниках, що вона до нього прикладала, його самого не називаючи. І виразність цього бажання дівчину не сполошила, тільки вона подумала сумно: «Це неможливо», а вголос промовила:
— Заходьте.
Неможливе сталося: увійшов якраз він.
Професор біохімії приступив допіру до дверей Мартиної кімнати, геть жалюгідно виглядаючи: запорошений снігом, закацюблий від невчасної прогулянки, морально спустошений бажанням бачити, бачити дівчину! Його вело до неї щось, ніби фатальне сумління злочинця, що вертається на місце злочину, і ноги йому тремтіли, бо він ішов сюди як на страту, завмираючи серцем, він і постукав несміливо в заповітні двері.
— Вибачте, — мовив він, — що я потурбував вас, може, зовсім невчасно…
— О, ні! — відповіла дівчина. — Роздягайтесь, будь ласка.
Юрій Олександрович скинув пальто й сказав знову:
— Справді, я не заважаю? Мушу попередити, що прийшов я без ніякої справи.
— Тобто ви нічого в мене не забули? — прикро спитала дівчина.
Він зразу не зрозумів, а, пригадавши пригоду з цигарником, відповів стиха по невеличкій, паузі:
— Забув.
— Що саме?
Тоді, підійшовши до неї близько, він заговорив жагуче й розпачливо:
— Я прийшов, я не міг… Щось сталося… бачити вас треба було… Я не міг себе побороти, і от прийшов… бачити вас мусив…
Кажучи отак, він узяв її за руку, і його дотик до пальців, намучених допіру, був дівчині такою щедрою винагородою за біль, аж вона мимоволі скрикнула.
— Ви жахаєтеєь мене, — сказав він розгублено.
Вона тільки думкою встигла йому відповісти, бо під дверима зміненим на жарт голосом заспівав кооператор:
Чи дома-дома хазяйка дома
бідная вдова…
Постукавши, він увійшов.
— Ой, який тут полумрак! — скрикнув кооператор, і раптом побачив професора. — Добривечір, — промовив він тихше.
— Сідайте, Давиде Семеновичу, — запропонувала господиня, поєднавши всі свої сили.
— Та я на хвилинку, — відповів той. — Часи, знаєте, в мене спинились, так котра година, скажіть на милість?
— Чверть на десяту, — сказала Марта.
— Ага! Чверть на десяту… Дуже дякую. То єсть велике спасибі.
Він вийшов, лукаво посміхаючись, і в темній кухні зіткнувся з Льовою, що якраз увійшов знадвору.
— Куди це ви, голубе, розігнались? — саркастично спитав він. — Апаздалі!
— Що таке… що ви кажете?
— Кажу, що апаздалі… Там уже влип один.
— Хто там? — злякано спитав Льова.
— Та приятель же ваш, отой мудрагель, що ви привели! Влип, хоч і професор.
— Невже? — скрикнув Льова.
— Підіть гляньте, коли не вірите! Полумрак, і він стоїть, як бовдур.
— Ні, я додому піду, — мовив Льова й подався геть.
— Хоч би ти й не вертався, — подумав йому вслід
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невеличка драма», після закриття браузера.