Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Круті сходи ведуть нагору. У стелі — люк. Ні про що не думаючи, а тільки рятуючись від людини з величезним ножем, лізу нагору. Навалююсь плечима на люк…

Мене хапають за щиколотку. Я б’ю ногою, видираюсь, пролізаю в люк, викочуюсь на дах вагона, і в цю мить із-за хмар виходить місяць.

У місті я бачила місяць лише раз чи двічі в житті. Такого місяця — величезного й жовтого, як божевільне око, — я не бачила ніколи.

Дах вагона плаский. За метр над ним тягнеться залізний трос із руку завтовшки. Поклацують блоки, котяться по тросу. З труби грубки довгим сірим хвостом тягнеться дим. А внизу, скільки сягає око, — чорні й білі гори, що поросли такими велетенськими деревами, яких я не бачила навіть на картинках.

Відповзаю подалі від люка. За секунду він знову відчиняється: я бачу біле обличчя Григорія, підборіддя, що блищить від крові, й темні тарілки окулярів.

У мене нема зброї. Стилет давно полетів униз. Лише барабан якимось дивом залишився висіти на плечі.

Барабан із ланцюгом.

М’яко ступаючи по даху вагона, Григорій іде до мене. Я відступаю. Між нами тече й виблискує трос. Порипують блоки.

— Я тебе не чіпатиму, — пошепки каже Григорій. — Я тебе не чіпатиму… Мені треба, щоб ти була жива. До завтра.

Крутяться блоки — величезні залізні колеса. Котяться по тросу. Все ближче й ближче до Заводу Звідки стільки енергії? Що за сила змушує їх рухатись?

— Нічого не можна змінити, — каже Григорій. — Мені потрібна моя сьома доза. А ти — ти нікуди не дінешся. Ти приречена.

— Можна зробити так, щоб колеса крутилися в інший бік? — запитую я, побіжно глянувши на блоки. — Можна повернути назад?

— Фарш неможливо повернути назад. — Григорій криво посміхається. — Ці, що сплять, — також трупи. Але до завтра вони мусять дожити обов’язково. І ти. Спускайся.

— Зараз, — кажу я.

Знімаю з плеча барабан. І, перш ніж Григорій розуміє, що я збираюся зробити, опускаю ланцюг у вузьку щілину між двома блоками.

Скрегіт. Летять іскри. Блок на секунду спиняється — вагон сповільнює хід. Дах різко нахиляється. Я зіслизаю з нього…

І лечу в порожнечу.

* * *

У польоті знову згадую Алекса. Розкидаю руки, намагаючись зловити вітер, але немає точки опори — вітер не тримає мене. Я замружую очі й чекаю зустрічі з землею…

І земля розкривається піді мною. Від удару на мить непритомнію і приходжу до тями на дні глибокої шахти. Згори ллється місячне світло — крізь діру, що обрисами віддалено схожа на людське тіло з розкинутими руками.

Я жива. У мене болять коліна й ступні, дзвенить у голові. Хребет цілий — я можу ворушити руками й ногами. Білий порошок, у товщі якого я пробила діру, сиплеться за комір і хрускотить при кожному моєму русі.

І зусібіч підступає холод.

Я в снігу.

У місті не буває снігу — лише дощ і мряка. Перепілка розповідала, що іще її мати, стоячи на даху хмарочоса, якось упіймала в долоню сніжинку — можливо, останню з тих, що падали на місто. Якби місто завалили замерзлою водою, як би ми грілись?! Цілої сотні динамо-мишей не вистачить, щоб розтопити маленький замет…

Намагаюся вилізти нагору, до місяця. Сніг сиплеться мені на голову. Я більше не бачу світла: біла товща навалюється на плечі й не дає дихати. Мене охоплює паніка.

Борюся зі снігом. Борюкаюся в цілковитій темряві. Вжахнувшись, усвідомлюю, що не вибираюся нагору — навпаки, осідаю дедалі глибше. Примушую себе заспокоїтись. Товща снігу нерівномірна: у ній є сипучі пласти й злежані, щільні верстви. Отже, треба вибиратись по злежаному снігу, як по сходах…

У цей момент мої пальці натрапляють на щільну, як бетон, і таку ж холодну перепону. Що це?

Схоже на зморшкуватий стовп. Прогалини глибокі, легко можна вхопитись… щоправда, пальці мої закоцюбли, я їх майже не відчуваю. У місті я б здерлася по такому стовпу завиграшки, а тут доводиться мало не зубами ці пальці розминати, кожному м’язеняті щосили примовляти: тримай! Тримай!

Знаходжу опертя для ніг. Підтягаюся. Притискаюсь до цього холодного зморшкуватого стовпа і раптом розумію, що він живий. Це відкриття так мене вражає, що я сповзаю на півметра донизу.

Це дерево!

Всередині, під шерехатою корою, у нього є жили й нерви. І воно живе серед снігу, стоїть і не здається, то чому ж маю здаватись я?!

Притискаюсь до стовбура щільніше — як до друга. Майже одразу знаходиться гілка. Товста, дуже зручна. Я підтягаюся, стаю на неї коліном, тоді ногами, тоді…

Моя голова, проломивши щільний шар розталого, а потім замерзлого снігу, вистромлюється назовні. Я бачу місяць, місячні тіні, темне небо й зірки. А над собою — просто над головою — бачу величезне, як хмарочос, дерево з тисячами м’яких, укритих снігом лап.

Це чудово. Це дуже гарно.

Навколо ані душі. Сяє під місяцем незайманий сніг. Та я чомусь не почуваюся самотньою. І приреченості не відчуваю також.

Троса звідси не видно — небо надто темне. Я прислухаюсь. Тиша, навіть вітру не чути. Я, може, ніколи в житті не чула такої тиші.

Сідаю на сніг спиною до стовбура. Заплющую очі… Як добре!

Я здолала Григорія. Я вижила. Не знаю, чи дадуть йому завтра сьому дозу, але я — жива. Дивлюся на місяць. І на зорі. У місті ніколи не побачиш одразу стільки зірок — навіть на верхівці найвищого хмарочоса…

Що довше я дивлюсь, то більше перед очима зірок. Вони різнобарвні— сині, помаранчеві, червонясті… Можливо, це наш небесний екран, а зорі — також пікселі? Вони збираються в роздягальні, надягають роби і виходять на чорне небо — чекають, коли почнеться всесвітнє енергетичне шоу…

Яке яскраве небо.

Подув вітру ледь погойдує важку лапу дерева. Бух, падає сніг. Я усміхаюсь…

Губи не слухаються. Вони дуже великі. І чужі, ніби гумові.

Та я ж замерзаю насмерть!

Ну й нехай.

Устати! — безгучно кричу сама собі. Але тіло не слухається. Йому так добре. Йому тепло й спокійно, а будь-який рух завдає болю…

Яка різниця, запитує здоровий глузд. Ти в горах, де немає людського житла. Де сніг і холод. Де неможливо вижити. То що ж краще: борюкатись, долаючи біль, мучитись — і все одно померти післязавтра, чи спокійно заснути зараз, дивлячись на кольорові зірки?

Притискаюся спиною до дерева, ніби прошу в нього поради. Та дерево не відповідає. Воно саме заснуло