Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— З вами, Паскіні, я довго не морочитимусь, — сказав я. — Не хочу, щоб Фортіні довго на вас чекав. Вас, де Гонкуре, я покараю по заслузі, не треба було лізти в таку лиху компанію. Ви погладшали і вам важко дихати. Отже, я не буду квапитись, аж доки ваше сало не розтопиться, а легені не засопуть, як дірявий міх. А щодо вас, Вілардуене, то я ще не вирішив, як з вами повестися.

Потім я вклонився Паскіні, і ми почали битися. О, я поклав собі бути цієї ночі справжнім чортом! «Швидко й блискуче» — саме так я битимуся! Не заважало мені й облудне місячне світло. Я доконаю Паскіні так само, як і Фортіні, якщо він не забариться з раптовим наскоком, а коли ні, то вдамся сам до цього способу.

Паскіні, хоч мені пощастило розлютити його, був обережний. Проте я примусив його прийняти швидкий темп, і в місячному світлі, не так звіряючись на очі, як на чуття, ми не переставали схрещувати шпаги.

Минула тільки хвилина, як я вже вдався до хитрощів: прикинувся, ніби послизнувся на траві, і, зараз же поправившись, удав, наче вже не відчуваю доторку шпаги Паскіні. Він на пробу наскочив на мене, і я знову схитрував, відбивши його удар непотрібним широким ударом, зовсім себе не захищаючи. Я кинув йому принаду, і він спіймався на гачок. Паскіні метнувся, щоб використати мою мимовільну необачність. Його удар був певний, прямий, він у нього вклав усю свою силу і всю вагу тіла. Але ж я лише вдавав і був готовий до його удару! Моя шпага ледь торкнулася його шпаги, я повернув руку вбік, якраз до міри, й відхилив його зброю. Трошечки, може, на який цаль, та й годі,— але вістря шнаги прошило тільки фалду мого атласного камзола. Під час удару Паскіні, природно, нахилився вперед, і я простромив його з правого боку на рівня серця. Моя витягнена рука не здригнулась, вона була тверда й непохитна, мов та криця, яку рука тримала, а за нею таке саме напружене було й усе моє тіло.

Отже, я прохромив Паскіні з правого боку на рівні серця, одначе не наскрізь. Шпага вдарилася в ребро (вбивство людини— це ж чисто різницька робота!) з такою силою, що Паскіні перекинувся й упав боком на землю. Коли він ще падав, я, смикнувши, витяг з нього зброю.

Де Гонкур кинувся до нього, але Паскіні спинив його, показуючи рукою на мене. Помер Паскіні не так швидко, як Фортіні. Він ще кашляв і плював; Вілардуен допоміг йому підвестися й спертися на лікоть, і він, поклавши голову на руку, знову став кашляти й плювати.

— Щасливої дороги, Паскіні! — засміявся я, ще й досі опанований сліпою люттю. — Не гайтеся, трава під вами змокріє, і коли ви не поквапитесь, то можете смертельно застудитися.

Я вже хотів був заходитися з де Гонкуром, та Боемонд запротестував, що мені треба спочити.

— Ні, я ще навіть не зогрівся як слід, — відповів я і, звернувшись до де Гонкура, додав — Ну, тепер ви в мене потанцюєте й посопете!

Де Гонкур бився без захоплення. Видно було, що він тільки виконує наказ. Його способи були старі, як у кожної вже трохи літньої людини, але шпагою він орудував непогано. Він був спокійний, рішучий і впертий. Але йому бракувало жвавості, а до того його ще й гнітила свідомість неминучої поразки. Гадаю, що разів з двадцять я міг порішити його, вдаючись до свого способу — «швидко й блискуче», — одначе я навмисне зволікав. Я казав, що того вечора в мене вселився біс. Спочатку я хотів добре виснажити супротивника. Я примусив його повернутися до місяця, і йому важко було стежити за мною, бо сам я стояв у власній тіні. Так я мучив його, аж доки він почав сопти, як я й обіцяв йому, а Паскіні, спершись головою на руку, дивився на нас і все кашляв та плював.

— Тепер, де Гонкуре, вам край, — сказав я нарешті.— Ви в моїх руках, і я разів із кільканадцять міг упоратися з вами. Приготуйтесь і тримайтеся, бо тепер я вже хочу вас прошити.

Кажучи це, я перейшов лише з кварти на терцію, і поки він одчайдушно боронився від моїх ударів, знову перейшов на кварту і, використавши момент, коли він був незахищений, простромив його наскрізь на рівні серця. Побачивши такий кінець нашого двобою, Паскіні мовби перестав чіплятися за життя. Він заховав лице в траву, здригнувся кілька разів і застиг.

— Цієї ночі у вашого володаря на четверо наймитів буде менше, — промовив я до Вілардуена, перш ніж почати з ним двобій.

І що це був за герць! Хлопчина просто був смішний. Важко навіть уявити собі, в якій сільській школі його вчили фехтувати. Він був зовсім мужлай. «Коротка й нескладна справа», — вирішив я, дивлячись, як з пересади йому наїжувалася кожна руда волосинка на голові і як він божевільно наскакував на мене.

Та леле! Це його мужлайство й призвело мене до загибелі! Кілька хвилин я грався з ним і кепкував з нього, що він такий незграбний мужлай, а він так осатанів, що забув і ту мізерію, яку знав про фехтування. Він розмахнувся шпагою, ніби важкою сокирою, і, свиснувши нею в повітрі, ляснув мене в тім’я. Я сторопів. Це ж було чистісіньке безглуздя! Вілардуен стояв переді мною безборонний, і я міг би враз прошити його. Але, як я вже сказав, я просто сторопів і в ту ж мить відчув гострий біль: цей незграбний невіглас простромив мене і, як той бугай, почав натискати, поки лезо вперлося мені в бік і я хильнувся назад.

Падаючи, я ще встиг побачити збентеження на обличчях Лонфранка та Боемонда і вдоволену пику Вілардуена, що все натискав на мене шпагою.

Я падав, але на траву не впав. Спалахнула блискавка, почувся гук, навколо заліг морок, і крізь темряву заблимало якесь тьмяне світло. Мене пройняв неймовірно страшний біль, і я почув чийсь голос:

— Я нічого не відчуваю.

Я впізнав його. Це був голос начальника в’язниці Есертена… Знову я — Дерел Стендінг і знову вернувся через віки до Сан-Квентіну мучитись у пекельній сорочці. Я знав, що Есертен торкається моєї шиї, а тоді й лікар Джексон; і я чув саме його голос:

— Ви не вмієте знаходити пульс па шиї. Тут, ось якраз тут… прикладіть пальці