Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

Я вже з жахом уявляв як Люсі заривається до гримерки Барбари Стрейзанд у готелі «Американа» і викладає їй цю огидну історію. Нам буде каюк. Вони нас вистежать і каструють ще до реєстрації приводу. Я пояснив це своєму адвокату, котрий зараз ламав голову над тим, куди б подіти Люсі. Вона все ще була добряче вгашена, тому я вирішив, що найкращим рішенням буде відвезти її якнайдалі від «Фламінго», поки вона не отямилась і не згадала де вона була і що трапилось потім.

Поки ми сперечалися, Люсі лежала на патіо і робила вуглиною замальовку на Барбару Стрейзанд. Цього разу по пам’яті. Це було зображення обличчя з зубами, немов бейсбольні м’ячі та очима, як згущений вогонь.

Абсолютна напруженість ситуації змусила мене нервувати. Ця дівка була ходячою бомбою. Тільки богу відомо, куди б вона направила всю свою фонтануючу енергію, якби не цей її альбом. І що вона збиралася робити після того, як достатньо протверезівши й прочитавши «Вегас Візитор», який був у мене, дізнатися, що Стрейзанд не буде в «Американі» ще протягом наступних трьох тижнів?

Мій адвокат нарешті погодився, що Люсі має піти. Перспектива бути засудженим згідно Акту Манна, заборона практикувати і позбавлення всіх засобів для існування стала ключовим фактором формування його рішення. Жахливе федеральне покарання. Особливо для потворного самоанця, котрий постане перед типовими білими присяжними в південній Каліфорнії.

«Вони навіть можуть трактувати це як викрадення,» сказав я. «А потім прямо в газову камеру, як Чезмена. І навіть якщо ти зможеш оскаржити обвинувачення, вони зашлють тебе назад у Неваду за зґвалтування й содомію.»

«Ні!» заволав він. «Мені було просто шкода дівчинку, я хотів допомогти їй!» Я засміявся. «Це ж саме сказав Товстун Арбакл[11] і ти знаєш, що вони з ним зробили.»

«Хто?»

«Не зважай,» скзав я. «Просто уяви як ти розказуєш присяжним, що намагався допомогти цій бідній маленькій дівчинці даючи їй ЛСД, а потім забрав до Вегасу на одну зі своїх особливих оргій.» Він сумно мотнув головою. «Ти правий. Швидше за все, вони спалять мене живцем… кинуть на багаття прямо з лави підсудних. Чорт, в наші часи не варто навіть намагатись допомогти комусь…»

Ми вмовили Люсі спуститися до машини, стверджуючи, що вже саме час «зустрітись з Барбарою.» Ми не мали жодних проблем з тим, щоб переконати її взяти усі свої картини, проте вона ніяк не могла второпати чому мій адвокат хотів узяти ще й її валізу. «Я не хочу ставити її в незручне положення,» протестувала вона. «Вона ще подумає, що я хочу переїхати до неї, чи щось таке.»

«Ні, не подумає,» швидко мовив я… це було все, що я зміг вигадати. Я почувався Мартіном Борманом. Що станеться з цією бідолашкою, коли вона залишиться без нас? Тюрма? Біле рабство? Що б зробив доктор Дарвін в такому разі? (Виживання… найпристосованіших? Чи це підходяще слово? Чи думав колись Дарвін над ідеєю сучасної непристосовуваності? Як «сучасне безумство». Чи міг Доктор передбачити у своїй теорії місце для такої штуки як ЛСД?) Все це були, звісно, чисто теоретичні питання. Люсі була потенційно небезпечним тягарем на наших шиях. Ми не мали іншого вибору, окрім тільки як пустити її у вільне плавання і сподіватись на те, що вона нічого не згадає. Правда, деякі жертви кислоти – особливо невротичні монголоїди – мають дивну ідіотську властивість запам’ятовувати лише окремі деталі й більш нічого. Цілком можливо, що Люсі проведе наступні дві доби в полоні повної амнезії, а потім вирветься з нього не пам’ятаючи нічого, крім номера нашої кімнати у «Фламінго»…

Я про це думав… але єдине, що ми могли вдіяти в такому разі – це вивезти її в пустелю й згодувати ящіркам те, що від неї залишиться. А на таке я не був готовий; це було не на користь того, що ми намагалися захистити: мого адвоката. Воно саме до того допетрало. Тож нам варто було, тримаючи себе в руках, відвезти Люсі в місце, яке не стимулюватиме її пам’ять до катастрофічних спогадів.

У неї були гроші. Мій адвокат переконався в цьому. «Десь 200 баксів,» сказав він. «Тим паче, ми завжди можемо подзвонити копам у Монтану, звідки вона родом, і повернути її.» Мені не дуже хотілося робити це. Гіршою річчю, ніж випустити її в Лас-Вегасі, на мою думку, було повернути її «владі»… про це не могло бути й мови. Тільки не зараз. «Що ж ти за потвора така?» запитав я. «Спершу ти викрадаєш дівчинку, потім ґвалтуєш її, а зараз хочеш, щоб її посадили!» він знизав. «Я просто подумав,» сказав він, «що у неї немає жодних свідків. Все, що вона казатиме про нас, не матиме жодного сенсу.»

«Нас?» сказав я.

Він вирячився на мене. Я бачив як його голова прояснювалась. Кислота його вже майже відпустила. Це значило, що Люсі вже також починало попускати. Треба було негайно діяти.

Люсі чекала на нас у машині слухаючи радіо і по-ідіотському усміхаючись. Ми стояли десь за десять ярдів. Якби хтось побачив нас збоку, то подумав би, що ми два збоченці-педофіли, що сперечаються, хто з них має «право на дівку.» Це була досить типова сцена для парковки у Вегасі.

Нарешті ми вирішили зареєструвати її в «Американі». Мій адвокат зазирнув до машини і дізнався її прізвище, після чого я побіг всередину, щоб подзвонити в готель – я представився її дядьком і побажав, щоб їй влаштували «особливий прийом», тому що вона художниця і може здатися злегка неврівноваженою. Портьє запевнив мене, що вони все влаштують найкращим чином.

Потім ми поїхали в аеропорт і сказали їй, що ми збираємось поміняти Білого Кита на Мерседес 600 і мій адвокат, захопивши весь її крам, повів її у хол. Її все ще не відпустило і вона белькотіла щось аж поки він не потягнув її геть. Я заїхав за ріг і став чекати на нього.

За десять хвилин він повернувся до машини і заскочив усередину. «Від’їжджай повільно,» мовив він. «Не привертай уваги.» Коли ми