Читати книгу - "Брати Лев'яче Серце"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вояк із бородавкою розсердився.
— Мовчи, старий! — гримнув він. — А то я знайду багато способів заткнути тобі пельку!
Та Матіас не злякався.
— Хоч приберіть після себе в хаті, — сказав він. — Гляньте, який тут свинюшник!
Виявилося, що це був найкращий засіб викурити їх із хати.
— Сам прибирай свій свинюшник! — огризнувся той, що з бородавкою, і перший ушився.
Решта пішла за ним, навіть двері поледачились зачинити.
— Всі як один дурні непроторенні, — зробив висновок Матіас.
— Але добре, що почалась пожежа, — сказав я. — Як пощастило Юнатанові!
Матіас подмухав на свої пучки.
— Так, часом невеличка пожежа до речі, — погодився він. — Хоч і незручно вигрібати жар із вогнища голими руками. Пече в пальці.
Та на цьому наша біда не скінчилась, як я сподівався. Вояки пішли обшукати ще й стайню, а потім той з бородавкою вернувся до хати і сказав Матіасові:
— У тебе, старий, двоє коней. Ти хіба не знаєш, що в Шипшиновій Долині нікому не можна тримати більше як одного коня? Ми пришлемо ввечері чоловіка з того боку, і він забере того, з лисиною. Ти подаруєш його Тенгілові.
— То хлопчиків кінь, — заперечив Матіас.
— Ну, а тепер буде Тенгілів.
Ось що сказав той вояк. Я заплакав. Адже цього вечора ми з Юнатаном мали залишити Шипшинову Долину. Наш довгий підземний хід був готовий. А мені досі навіть на думку не спадало, що буде з нашими кіньми. Не могли ж ми забрати з собою Гріма й Ф’ялара підземним ходом, вони тудою не пролізли б. Який я був дурний, що досі цього не зрозумів! Адже нам доведеться залишити коней у Матіаса. Чи нам і так мало лиха, треба ще гіршого? Мій Ф’ялар дістанеться Тенгілові! Як тільки моє серце витримало, не розірвалося з розпуки.
Вояк з бородавкою сягнув рукою в кишеню, витяг дерев’яну дощечку й тицьнув її Матіасові під ніс.
— Постав тут свій хрестик, — сказав він.
— Навіщо? — спитав Матіас.
— Це означатиме, що ти радо віддаєш Тенгілові коня.
— Я зовсім не радий, — заперечив Матіас. Тоді вояк підступив до нього з оголеним мечем.
— Звичайно, ти радий! — сказав він. — Ти страшенно радий і засвідчуєш це хрестиком на дощечці. Даси цю дощечку тому чоловікові з Карманяки, що приїде по коня. Бо Тенгілові потрібен доказ, що ти віддав коня добровільно. Зрозумів?
І він так турнув Матіаса, що той мало не впав.
Що Матіас мав робити? Він поставив хрестик, і вояки пішли з його двору, подалися шукати Юнатана в іншій садибі.
Це був наш останній вечір у Матіасовій хаті. Востаннє ми сиділи біля його столу, востаннє він нагодував нас своєю юшкою. Ми всі троє були засмучені. А найдужче я. Я плакав. За Ф’яларом. І за Матіасом. Адже він став мені майже рідним дідом, і тепер доведеться покинути його. Я плакав ще й тому, що я такий малий, лякливий і нічого не можу вдіяти, коли приходить ось такий вояк і штовхає мого діда.
Юнатан також сидів задуманий, та раптом він промурмотів:
— Якби я знав гасло!
— Яке гасло? — спитав я.
— Ти хіба не знаєш, що треба сказати гасло, коли входиш у головну браму чи виходиш із неї?
— Так, знаю, — відповів я. — До того ж, знаю й гасло. «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» Я чув його від Йоссі, хіба я не казав?
Юнатан витріщив на мене очі. Він довго мовчки дивився на мене, тоді засміявся.
— Хрущику, ти мені подобаєшся, — сказав він. — Ти це теж знаєш?
Я не міг зрозуміти, чого він так зрадів тому гаслові. Не думає ж він іти через головну браму? Та однаково я був задоволений, що зміг трохи розважити його такою дрібницею.
Матіас пішов прибирати в кімнаті, і Юнатан кинувся за ним. Вони довго про щось стиха розмовляли, не знаю, про що. Я почув тільки, як Юнатан спитав:
— Доглянете мого брата, якщо мені не пощастить? Невдовзі він повернувся і сказав:
— А тепер слухай, Хрущику. Я візьму свої речі й поїду перший. А ти чекай у Матіаса, поки я не дам тобі знаку. Мене довгенько не буде, бо спершу я мушу владнати одну справу.
О, як мені це не сподобалося! Я ніколи не вмів чекати на нього, особливо коли боявся. А тепер я боявся. Бо хтозна, що з Юнатаном станеться, як він вилізе з підземного ходу. І яку справу він хоче владнати, що може не пощастити?
— Нема тобі чого боятися, Хрущику, — сказав Юнатан. — Не забувай, що ти Карл Лев’яче Серце!
Він швидко попрощався з Матіасом та зі мною і поліз до комірчини. Потім він зник у підземному ході. Наостанці ми ще побачили його руку — він махав нам на прощання.
І ми з Матіасом лишилися самі.
— Гладкий Додір і гадки не має, який кріт пролазить саме тепер під муром, — сказав Матіас.
— Так, але що як він помітить, коли кріт висуне з землі голову? — мовив я. — Що, як він кине в нього свого списа?
Я був дуже пригнічений і тихенько пішов до стайні, до Ф’ялара. Востаннє пошукати в нього розради. Але яка там розрада, коли я знав, що після цього вечора більше ніколи його не побачу.
В стайні стояли сутінки. Віконце було маленьке й не пропускало багато світла, але я добре побачив, як швидко Ф’ялар повернув голову, коли я з’явився в дверях. Я підійшов і обняв його за шию, хотів, щоб він зрозумів: у тому, що скоро станеться, немає моєї вини.
— Хоч, мабуть, я таки винен, — промовив я й заплакав. — Бо якби я лишився у Вишневій Долині, Тенгіл ніколи б тебе не забрав. Вибач мені, Ф’яларе, вибач! Але я інакше не міг зробити.
Певне, він зрозумів, що мені тяжко. Він торкнувся мого вуха своїм м’якеньким писком, наче не хотів, щоб я плакав.
Проте я не міг стриматися. Я стояв біля нього, і сльози в мене лилися й лилися, аж поки вилились усі. Тоді я вичесав його, а наприкінці висипав йому останній овес. Звичайно, поділивши його порівну між ним і Грімом.
І поки я чесав Ф’ялара, у голові в мене снувалися недобрі думки.
Якби той чоловік, що має прийти по мого коня, дорогою помер, думав я. Якби він помер, поки перебереться
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брати Лев'яче Серце», після закриття браузера.