Читати книгу - "Архе"

— Високий Замок, увесь цей парк — живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка там прогу люється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку — повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. А поскіль ки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок — номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.

— А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?

— А вони зовсім не люди, — посміхнувся Антон.

5

Ведуч и так у розм о ву, вон и блук а ли п а рком і к о пали к у пи сух о го л и стя. П о тім спуст и лися сх и лом п а горба, аж п о ки н е знайшл и зручн о ї кри ї вки м і ж дер е в і чагарник а.

— Тут проходить одна з їхніх ліній, — повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон глянув на годинник.

Рух сонця. Усвідом це.

По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки своя — з білими фільтрами, в Антона своя — колекція жовтотілих, із позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.

Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, — подумає такий перехожий. — З одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він — бику ватий і самозакоханий, вона — блядовита, але по своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню диско теку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозако ханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»

«Як романтично, — замріялась Терезка. — Зі мною так не розмовляли.»

Нагадавши собі дещо, вона озвалася:

— От ти тусувався з Курсантом…

Антон кивнув головою.

— То ти знаєш, де він подівся?

Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це залишиться таємницею. Однак Антон відповів:

— Курсант упав у небо.

— Як це? Метафорично?

— Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч на Купала собі пузо порізав?

— Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.

— Я там був разом із ним. Як тільки но взялося сіріти, я пішов шукати його. Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.

Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П’ятки чорні, потріскані, а де не де чисто бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов — от яке в нього було тоді лице.

Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері. Може, ті, про які говорив Саня.

Але сталося так, що він відкрити то їх відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них… як би це… дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе — піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними очима. — І ти також пережив це?

Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.

— Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.

6

— Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні дуже боявся відкритих місць… і все таки шукав їх, попри свій жах перед ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18. Льолік хотів бути схожим на Сан техніка, а я — бодай на Льоліка.

Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п’ятках зашкарубло.

Потім глянь на небо — і як не закричить! Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.

Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця. І голий, перемазаний землею та засохлою кров’ю Льолік.

У нього була волохата дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від нелюдського страху — і волохата задниця на тлі хребта гір.

Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила незгладиме враження.

Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той — пошепки. Десь хвилин через п’ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило. Він пальцями вп’явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.

Але небо було як небо — безхмарне і синє. Глибоке.

Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта.

Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі. Нас крило небом. Безконечністю.

Я відчув, як обісцявся.

Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря. Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.

Збоку. Внизу. Відкритий простір — це