Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

Хлопці старалися з усіх сил. Але поліняка, як на зло, попалася грабова, тверда, мов рейка. Через якусь уже хвилину піт заливав їм очі.

— Правда… це все прості… примітивні знаряддя праці, — хекаючи і наче вибачаючись, казав Чайник. — У нас зараз НТР — науково-технічна революція. Всі трудомісткі процеси механізовано, У нас всюди різні машини, комбайни, трактори, соломорізки, культиватори, електродоїлки…

— Це добре. Це дуже добре. Лю ля лю лі… — схвально закивав антенами Семуа.

І — раптом…

— Ой!.. Моя баба йде!.. — майже радісно вигукнув Чайник. Семуа змахнув руками, напустив диму і зник за хатою. Котька встиг помітити, як він побіг і навіть спіткнувся об щось. Це Котьку трохи розчарувало — інопланетянин міг би й не спотикатися. Міг би зникати якось солідніше. Але на цьому роздуми його перервалися.

РОЗДІЛ XIV

«Надежда-а, мо-ой компас живо-ой!..»

Несподівана поява Інгрід.

Одна з таємниць розкривається.

— О! Що я бачу?! Працюють… — почувся здивований голос баби Наді. — Щось у лісі здохло! Що це з тобою, Васю? Ти, бува, не захворів? Таке цілосвітнє ледащо, то батогом не примусиш, і раптом…

Баба Надя, ведучи на налигачі козу Маньку, ввійшла у Котьчине поле зору. Сплеснула руками й випустила налигача. Манька одразу цим скористалася і подріботіла в город.

Чайник підскочив до баби і застережно приклав палець до губів:

— Цссс!

— Га? Що таке?

— Тихше, бабо! — засичав Чайник.

— Отаке! Чого це я маю мовчати у своєму дворі?

— Та цитьте, ну! — знову засичав онук.

— Ну ви дивіться — рота затуляє! — вдарила руками об поли баба. — Ти бач! Дожилася! Вже й говорити не дають у власній хаті!

І тоді, щоб заглушити бабу, Чайник раптом голосно заспівав:

Наде-ежда! Мой компас жи-во-ой!..

Він штовхнув ногою Петюкантропа, і той підхопив:

… а удача награда за сме-ге-лость…

Баба спантеличено дивилася на хлопців і розпачливо переводила погляд з одного на другого:

— Показилися хлопці, не інакше. Блекоти наїлися, чи що?

Чайник метнув блискавичний погляд на ріг хати, за яким зник Семуа, махнув Петікантропу, щоб той продовжував співати, підійшов до баби і гарячково забубонів:

— Бабо! Ідіть! Ідіть негайно в хату і не виходьте, поки я вас не покличу. Чуєте… Благаю!.. Бабусенько, дорогесенька!.. А то я вам ніколи цього не прощу. Я вам… Зрозумійте ви… Тут одна істота… Я вам потім усе поясню. І взагалі…

— Чого ж ти, опудало, зразу не сказав? — стишивши голос, мовила баба Надя. — Знаю-знаю… Істота. Знаю. Так би й сказав: «Істота!» А то: «Надєжда!.. Мой компас…» Муслім Магомаєв найшовся! Іду вже, іду! — І баба позадкувала до дверей. На порозі махнула рукою — не турбуйтесь, мовляв, усе буде гаразд, — і клацнула клямкою, причинивши двері.

— Ху! — з шумом видихнув Чайник. — Ну! Ти диви! І треба, ж!..

— Ти думаєш, він чув? — прохрипів Петякантроп (від безперервного співу голос у нього майже пропав).

— Аякже! — Чайник безнадійно скривився.

Котька його розумів — не почути усю цю сцену міг тільки глухий дід Мирон.

— Що ж робити? — прохрипів Петякантроп.

Але Чайник не встиг відповісти. Враз почулося тоненьке дівчаче:

— Алло!

Котька скосив очі на голос і побачив, що у двір заходить білява дівчинка у великих окулярах, у джинсах, з яскравою спортивною сумкою в руках.

Хлопці теж повернулися до неї.

— О! Чужих нам іще тут не вистачало! — аж пересмикнувся Чайник.

— От іменно! — кивнув Петякантроп.

— Що таке? — рвонувся Чайник до дівчинки.

— Що треба? — випнув щелепу Петякантроп.

Дівчинка не чекала такого прийому і розгублено мовчала, позираючи ка хлопців.

Котьці стало її жаль. «Певно, дачниця якась або в гості до когось приїхала», — подумав він. На «Бережку» такої не було.

— Вибач! — процідив Чайник до дівчинки. — Ти помилилася адресою.

— Так що — будь ласка! — Петякантроп зробив рукою красномовний жест і свиснув: — Фіть!..

Але дівчина заперечливо похитала головою і сказала:

— Ні!

Хлопці пєрезирнулися.

— Що значить «ні»? — підвищив голос Чайник.

— Ти що — не розумієш? — грізно прохрипів Петякантроп.

— Я… — почала і затнулася дівчинка.

— Та ти ж, ти!.. — Чайник озирнувся на ріг хати і стишив голос. — Кажуть тобі, ти помилилася адресою.

— Ні! — знову заперечливо похитала головою дівчинка.

— Та ти що — жартуєш? Нам не до жартів. У нас тут серйозна справа… і взагалі…

— Ну! — підступив до неї майже впритул Чайник.

— Бобелюр звідсіля! — знову випнув нижню щелепу Петякантроп.

— Ну, чуєш — біжи!.. Нам не до церемоній. Часу нема, — Чайник нетерпляче озирнувся на ріг хати. — Ну, по-хорошому ж кажемо…

— По-хорошому вона не розуміє. Ну що ж… Я їй зараз допоможу! Я їй зараз увімкну третю швидкість. Зараз. — Петякантроп замахнувся, і Котька ще встиг подумати: «Ну, бідна дівчинка. Зараз він їй дасть!»

Але дати Петякантроп не зміг, бо дівчинка дуже спритно відскочила вбік, і Петякантроп дав у порожнечу. Від несподіванки поточився і мало не впав. Дівчинка засміялася й відбігла.

— Ах ти ж!… — Петякантроп кинувся за нею.

Дівчиика підбігла до копиці й з розгону дуже спритно, «мов білка» видряпалася на неї.

Петякантроп хотів поцупити її за ногу, але не встиг. Дівчинка схопила весло, прихилене до копиці, і, сміючись, пчала відпихати Петюкантропа.

Чайник у розпачі стояв посеред двору. Все це було так несподівано, що він просто заціпенів. Нарешті він трохи отямився і, скривившись, приглушено загукав:

— Граблями її! Граблями!.. Стягай, стягай швидше, бо… — Петякантроп схопив граблі й замахав ними, намагаючись зачепити дівчину. Але дівчина ловко відбивалася веслом і тільки сміялася.

— Зараз! Зараз ти в мене засмієшся на кутні! Ти ще мене не знаєш! Ти мене зараз узнаєш! — кип'ятився Петякантроп, вимахуючи граблями.

І тут почувся голос чорнявої Свєти:

— О! Ви вже познайомилися? Все в порядку?

— Га? — застиг з піднятими граблями Петякантроп.

Чорнява Свєта, захекавшись, підбігла до копиці:

— Що?.. — вона обвела поглядом усіх. — Ех ви!.. Як вам не соромно! — накинулася вона на хлопців. — Отак ви приймаєте зарубіжних гостей?

— Га? — граблі опустилися на землю.

— Що? — мовив Чайник.

— Інгрід, ти що, так їм нічого й не сказала?

— Ні! — дівчина зітхнула, ніяково усміхнулась і почала злазити з копиці.

Хлопці перезирнулися.

— Та це ж Інгрід, подруга Арміна, з яким ти, Чайник, листуєшся. Ти ж думав, мабуть, що вона — хлопець, правда? А вона дівчина… Ти ж Арміну писав щось проти дівчат, писав? Нападав на нас, нападав?

Чайник мовчав, але Котька не сумнівався, що Свєта каже правду, що таки, мабуть же, писав той щось не дуже ніжне про дівчат, по всьому було видно.