Читати книгу - "Мартін Іден"

«Але якщо я буду вдень працювати, а ввечері вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» — хотів сказати Мартін, однак стримався. Замість того відповів:

— Надто вже це було б по-дитячому — ходити до вечірньої школи. Я б то згодився й на таке, якби вірив, що це справді піде мені на користь. Але не вірю. Все те, чого мене навчатимуть, я міг би швидше опанувати сам. Там тільки змарную час, — тут він подумав про Рут і про своє прагнення здобути її, — а в мене його й так не вистачає. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!

— Але вам треба знати так багато, — вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе тварюкою, що посмів їй суперечити. — З фізикою й хімією ви ніяк не впораєтесь без занять у лабораторії. Вивчаючи алгебру й геометрію, так само не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні кваліфіковані педагоги, які добре володіють мистецтвом передавати свої знання іншим.

Мартін хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти, щоб це не видалося нескромним.

— Не подумайте, будь ласка, що я вихваляюся, — почав він. — У мене цього й на думці немає. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самі бачите, як мені далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся до діла. А ось почекайте, коли я почну працювати... — він спинився на слові «інтенсивно», не певний, що вимовляє його правильно. — Я ж тільки виходжу на курс.

— Що значить «виходжу на курс»? — перебила вона його.

— Ну, тямити, що до чого, — пояснив Мартін.

— Це такий негарний вислів, — сказала Рут. Тоді він вирішив висловитись інакше:

— Я тільки тепер починаю розуміти в собі напрям. Вона пожаліла його й промовчала цього разу, і він мовив далі:

— Наука для мене — це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме відчуваю я і в бібліотеці. Вчителі повинні поступово ознайомити учнів з усіма картами. Вони провідники, і тільки. Їм нічого не треба брати з своєї голови. Вони нічого самі не вигадують, нічого не творять. Їхнє діло знати всі карти і роз'яснити їх новакові, щоб він не збився з дороги. А я не зіб'юсь, у мене є почуття орієнтації. Нюхом чую, де я... Знов щось не так?

— Не кажіть «нюхом чую».

— Маєте слушність, — сказав він вдячно. —Але про що це я? Ага, про морські карти. Є такий народ...

— Є такі люди, — поправила вона.

— Ага, є такі люди, яким потрібні проводирі, і таких найбільше. А я, мені здається, можу й сам собі раду дати. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, які мені потрібні, які береги я б хотів дослідити. І коли вже візьмуся до цього, то сам досліджу їх далеко швидше. Ви знаєте, що швидкість флотилії залежить від швидкості найтихоплавнішого судна. Отак і з школою. Вчителі повинні рівнятися на своїх відсталих учнів, а я сам візьму куди більший розгін, ніж вони з цілим класом.

— «Хто йде один, той буде перший» [2], — процитувала вона.

«Але з вами я йшов би швидше!» — мало не вихопилось у Мартіна. Перед його очима нараз розкинувся безмежний світ сонячних рівнин і зоряних просторів, якими він лине разом з нею, тримаючи її в обіймах, і її золотаве волосся має круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля людської мови. Боже! Якби він міг добрати таких слів, щоб і вона побачила все те, що бачить він. Мартіна пройняло гостре бажання намалювати їй ті образи, що несподівано спалахнули в дзеркалі його уяви. Ага, от воно що! Знайшов розгадку. Це і є той дар, який мають великі митці, — письменники й поети. В цьому секрет їхньої величі. Вони вміють вбирати в слова свої думки, почуття й видива. Собаки, дрімаючи на сонці, часто скавчать і гавкають, але не можуть розказати, що їм приснилось і чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. Отже, і він — мов той пес, що спить на сонці. Бачить чудовні казкові сни, а ні на що більш не здатний, як тільки заскавчати перед Рут. Годі вже спати на сонці! Він встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки не прозріють очі і не розв'яжеться язик, щоб поділитися з нею скарбами своєї фантазії. Збагнули ж інші люди тайну слів, зробили їх своїми слухняними рабами, навчилися сполучати їх так, щоб укупі вони набирали глибшого змісту, ніж кожне зокрема. До глибини душі вразив його промінчик цієї тайни, і він знов полинув сонячними рів-' нинами й зоряними просторами... як раптом спостеріг, що запала тиша, і побачив Рут, яка з усміхом в очах дивиться на нього.

— Велике видиво я щойно бачив, — сказав він і відчув, як забилося йому серце.

Звідки взялись у нього такі слова? Вони так влучно пояснили цю мовчанку. Це просто диво. Ніколи не надавав він такої чудової форми своїй думці. Але ж він ніколи й не пробував це зробити! Авжеж. Тепер усе ясно. Він просто ні разу не пробував. А от Свінберн пробував, і Теннісон, і Кіплінг, і всі інші поети. Мартін пригадав своїх «Ловців перлів». Він ніколи ще не зважувався на велику річ, не брався напоїти її красою, що горіла в ньому. Цей нарис можна було б зробити зовсім інакше. Його вразила безмірність краси, що таїлася у нього в душі, і він запалився сміливою думкою. Чого б йому не оспівати цю красу в гарних віршах, як робили це великі поети? А таємнича розкіш і чудо його неземного кохання! Чого б йому не змалювати й це, як інші поети? Вони ж