Читати книгу - "Село не люди"

…Мого коханого пекла.

А я коханого знайду

По тому адському вогню.

Мамка зовсім розгубилася. До кухні заглядає тихенько. Стоїть Катерина посеред кухні, очі долу — і співає.

— Стоп! Стоп! — Денис просить. — Мені записати треба. Хто б міг подумати?! Це ж зовсім новий пласт народної творчості. Як думаєш, Ігоре?

— Цікаво… От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би ти продовжила… Била мене мати березовим прутом…

— Ні, такої не можу, — Катерина каже. — І чому?

— Бо мене матуся ніколи не била, — сміється.

— Ну, тоді…Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав… — захопився Денис.

Мамка — до кухні:

— Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо?

— Підемо, підемо, — Ігор першим підхопився.

На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.

— Потім поїси, синочку, — прошепотіла.

— Людям сміх, — Роман вимовив. — Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.

— Де тут бомжі?

— Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…

Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:

— А нащо ти, Ромку, будинок спалив?

Роман голову опустив і зубами скрегоче:

— А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.

Раїсі — ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.

— Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…

— Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду.

— Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса.

— Гірше вже нема куди, — відповів Роман.

Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.

— Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо звихнуся.

Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.

— Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені.

Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на таран… Ближче, ближче…

— Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.

Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися — перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:

— Привіт, Ромка.

— Привіт, — голови не підіймає.

— А ти чого тут? — татко йому.

— На копу йду, — сказав і пішов.

А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…

Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.

— Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, — каже. І вченим:

— Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.

Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:

— Перепочиньте, а ми глянемо. — І що вони там дивляться? — казав татко.

— Та ти радій, — мамка йому. — Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.

— Це фантастично! — вихоплювалося в Дениса.

— Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, — Ігор йому.

А Катерина все оберталася.

— Шию скрутиш! — сказав татко. — Краще заспівай, чи що?

Катерина чогось усміхнулася — та як загорланить:

— Не сідай коло мене,

Скажуть люди — люблю тебе.

А я роду не такого,

Щоб любити будь-якого!

Людці — дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.

— Можна я пісень послухаю?!

Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.

Катерина сіла у кутку — геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! — одне в голові. — Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу — хоч убийте мене, а я лишуся!»

А вечір — тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали — аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.

Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.

Гоп, чук по вечері —

Зачиняйте, діти, двері,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись.

Сип борщ, кидай кашу,

Люблю, діти, матір вашу.

Не так матір, як дочку,

Бо хороша на личку.

Катерина як почула — до своєї кімнати суне. А мамка:

— Куди це ти?

— Та голова болить, — Катерина бреше. — Полежу трохи.

— Ну, йди, доню, — мамка з тривогою.

Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:

— Гой! Чия то корова реве?

— Твоя і реве, — сказав татко.

— От біда! Тре' додому, — схаменулася Ничипориха. До всіх: — Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.

Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.

Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки — з дому.

Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І — до кургану.

Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.

— От я дурна!

Чоботи взула. Озирнулася. Ніч — як чорнило.

— Нічо', нічо'… — прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.

Не бігла вже.

Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється — нічогісінько не видко.

Набрала повітря у груди, видихнула тихо:

— Дядьку Романе…

Від копи — шурхіт.

Катерина очі витріщила — хоч би щось побачити! А раптом — чуже, зле…

Перелякалася — та ще тихіше:

— Дядьку Романе…

— А-а-а, це ти, — почула.

Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. «Уже не Русалонька я». І всі чисто слова забула, що сказати хотіла.

Роман підійшов ближче.

— Чого прийшла? — мов ляснув.

— Піду…

Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.

— Та ні вже, стій!

— Піду я…

— Не підеш, — сичить. — Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те «Русалонько», що Катерині сльози в очі:

— Та ніяка я вже не Русалонька! — каже. — Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб