Читати книгу - "Село не люди"

— Чого вам?

Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона — ні слова.

Аж він:

— Ти… була там?

— Де? — цокотить зубами зі страху.

— Там, де Сашка знайшли…

— Була колись раніше…

— Тієї ночі була? — аж булькотить гнів у горлі.

— Ні…

— Брешеш… — і пасмо русяве з кишені дістає. — Твоє? Твоє…

Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:

— Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць — і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: «Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить». Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами.

— Що ж це воно! Що ж це…

Катерина голову до його колін притисла.

— Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали…

Роман наче схаменувся. Катерину підняв:

— Розказуй…

— Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите…

— Та кажи ж!

— Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз — не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. — І все? — Роман запитав — і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.

— Клянуся, клянуся, — шепотіла Катерина. — Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз — усе розказала. Не вірите?

— Вірю, — видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла:

— А у вас дрижаки… Змерзли.

— Зовсім не змерз… Зовсім…

— Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?

— Можна, можна… — І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі.

— Поцілуєте мене?

— Поцілую…

Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається:

— А можна я сама?

— Можна, Русалонько…

Вона щоки неголені цілує та примовляє:

— Оце мені таке щастя… таке щастя…

Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.

— Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?

Роман личко поцілував і прошепотів:

— Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.

— Чи, думаєте, покину вас? — як у гарячці.

— Біжи, Русалонько.

— Я скоро повернуся. День тепер короткий. — І побігла.

До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла.

— Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли?

Мамка одразу прокинулася.

— Доню, ти вже встала?

— Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся.

— А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою.

Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Ігор каже:

— Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт, що вчора з кургану відкинули.

— Плакали наші грошики, — зітхнув татко. Ігор усміхнувся, наче вибачився:

— Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще. Татко в долоні — лясь!

— Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами займемося. Добре?

— Добре, — вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану.

— От і біжи до своєї школи, поки час є, — татко Катерині каже.

Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.

Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече.

Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: — І навіщо ти селян відмовив? Самому копати хочеться? Ігор теж зупинився, глянув на друга:

— Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? — Ігоре, невже ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них… Примітивні… Примітивні, як таз із водою…

— Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми все зробимо самі, без свідків, — Ігор йому.

— Чому? Скучив за радістю фізичної праці?

— Облиш. Щоб цілком перекопати цей курган, треба більше людей, техніки… Нормальні умови… Я не можу жити так, як ці аборигени.

— Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту.

— Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося.

Досить дискусій. До нашої справи це не має жодного відношення. Треба повернутися й ретельніше підготуватися, а то… підхопилися, коньяк у джип закинули і вперед. Так справи не робляться.

— А як вони робляться?

— Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося.

— Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку.

— Не зрозумів? Що значить — ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю…

— Можу віддати половину.

— Не треба, — Ігор насупився.

— А ти мені — половину того, що ми викопали…

— Денисе… — Ігоре… Це було б чесно.

— Ні, нечесно…

— Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися.

— То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.

— Добре, потім поговоримо, — наздогнав його Денис, закрокував поряд.

— Ми ні про що не будемо говорити, — відрубав Ігор.

— Та добре, добре, — погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі.

— Це буде справедливо, — сказав. — Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно:

— Ну, дивись…

Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.

— Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.

— А скільки… — для годиться спитав Ігор.

— Та ніскільки. У роботі краще… — відповів Роман і взявся за лопату.

Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг — очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей