Читати книгу - "Рекреації"

клітинку, не треба, не треба, ще трохи посидь, я зараз вийду, і ми вип'ємо твоє шампанське, і я заквапилася, бо нічого не могло бути гіршого, ніж лишитися тут самій до ранку, в цьому чужому номері, наслухаючи, чи не лізе коридором п'яний Мартофляк, і раз у раз підходячи до вікна, аби дивитися на порожню вулицю внизу, я зважилася й одягнула не джинси зі светром, а халат, просто на голе тіло, я видобула його зі своєї сумки, і Хома все відразу зауважив, я почула, що в нього затремтів голос, я сіла поруч, він схопився за шампанське, але руки його не слухалися, ну що ти займаєшся дурницями, хотіла я сказати, мені зовсім не хочеться того шампанського, але він усе морочився з пляшкою, ліпив якісь безпорадні жарти, невже вони всі такі, ці реєстрові ловеласи, і я вирішила йому помогти, я схилилася до нього, він спершу думав, що я хочу помогти йому з шампанським, але я сказала «лишися тої пляшки», я розвіяла його найменші сумніви, і він таки виявився здогадливим, я змогла дотягнутися до вимикача, і почався той сон, я ніби й не вірила, що то я, бачила все ніби збоку, я продиралася крізь його одяг, я розкидала його навсібіч, він виявився худим і сильним, з дуже чутливою шкірою й дивовижними руками, він напружився вмить, але виявився терплячим і стриманим, він повів дуже винахідливу гру, і я вперше довідалася, що таке буває, але головне було те, що головне попереду, і він майстерно відсував цю мить, і це було найбільше щастя, що все попереду, й він настільки тонко це розуміє, його треновані довгі ноги вміли не менше, ніж руки, його живіт був ледь вологий і пахкий, я звільнила його волосся, й воно розсипалося по плечах, я мандрувала його тілом, пам'ятаючи, що потрібно бути терплячою і що головне ще має статися, а мені вже зараз невимовно розкішно, і він почув мій голос, я зовсім не хотіла цього, але голос уже не міг залишатися в мені, і тоді я почула його голос, ми ніби кликали одне одного звідкись із неба, де ми ще побуваємо, він розумів кожен мій натяк, виправляв будь-яку нерішучість, мене ще ніхто так не розумів, я здригалася, як гора, текла, мов ріка, моє тіло зробилося хвилею, я просила, щоб він увійшов і починав, але він продовжував свою попередню гру, я йшла за ним, бо зрозуміла, що раз він так хоче, значить, так повинно бути, він усе знає краще за мене, і справді, він довів мене до повного забуття, я не знала, де в мене що, я була вся, моє тіло зробилося неподільним, далі так не могло тривати, я схопила його обидвома руками, я сама ввела його, і тільки тоді він поступився і став виконувати моє благання, бо я вже ладна була думати, що він знущається, але все одно вірила, що ні, і тепер це вже була майже вершина, я боялася не встигнути до вершини, а він перестав собою володіти, от коли я його підкорила, він забув правила своєї гри, він уже не належав собі, а тільки мені, і тепер я намагалася стримати, ще трохи стримати, ще трохи стримати, я вже не чула власного голосу, але я почула грюкіт у двері, це була катастрофа, я впала, так і не дійшовши до вершини, я падала так довго, скільки тривав грюкіт і голос Мартофляка, але він усе-таки дійшов, і я була рада, що так сталося, що принаймні він один з нас двох побував там, на вершині, я дала йому це щастя, він дійшов, він вдячно терся об мене, як найвірніший пес, а я лиш повторювала «що будемо робити, що будемо робити»…

— О, друже, привіт, що ти робиш у моєму номері? — з усмішкою поцікавився Мартофляк, коли Хомський відчинив йому двері.

— Розумієш, — відповів Хомський, впускаючи його досередини, — Марта дуже хвилювалася, куди ти подівся. Я мусив її заспокоїти.

— А-а, — кивнув Мартофляк, розглядаючись по кімнаті.— Це святе діло. Непогано живем. А я подумав спершу, що тебе поселили до нас третім.

— Всяке буває в цих готелях, — знизав плечима Хомський.

Мартофляк сів у фотель.

— До речі, а де вона сама? — запитав нарешті.

— Хто? — перепитав Хома.

— Марта.

— Вона купається. Вирішила прийняти ванну. Мартофляк підвівся, підійшов до дверей лазнички.

— Мартусю, кохана, я вже тут! — повідомив він. — Ти чуєш? З лазнички почувся енергійний плюскіт води. Марта справді купалася.

Мартофляк повернувся до кімнати.

— Маєш закурити? — спитав.

— На жаль, уже скінчилися.

— Завжди так буває,— зітхнув Мартофляк і добув з кишені ще одного бичка. — Покуримо вдвох. Тобі лишити?

Хома кивнув.

— Грабар би того не курив, — сказав Мартофляк, затягнувшись і відкашлявшись. — Котра година? — І сам собі відповів: — Пів на шосту. Гарно.

— У тебе трохи спішить, — сказав Хома.

— Можливо.

Вони помовчали. Мартофляк передав Хомі свого бичка і зненацька запитав:

— Слухай, а чого ти не сховався, скажімо, під ліжко?

— Дурне тобі в голові, старий, — засміявся Хомський.

— Ні, ти собі тільки уяви — ховаєшся під ліжко чи, наприклад, у шафу. Ми з Мартою лягаємо трохи поспати, а ти потихеньку виходиш. Класний водевіль, ні?

— Ти даремно так думаєш, — безтурботно заспівав Хомський. — Шампана хочеш?

— Наливай, — кивнув Мартофляк.

На цей раз пляшку було відкрито досить легко і майже безгучно. Хома налив по півсклянки.

— Слухай, — запитав Мартофляк, зробивши кілька ковтків, — там завтра, тобто вже нині, бо завтра — це тільки інша назва сьогодні,— там сьогодні в програмі свята немає якого-небудь походу рогоносців? Ти не пам'ятаєш?

— Ні,— збентежено відповів Хомський. — А що?

— Ну, я міг би взяти в ньому участь, — пояснив Мартофляк і поставив склянку на столик.

Хома також поставив склянку і тут-таки отримав потужний удар знизу в щелепу. Все було так несподівано, що він не втримався і впав навзнак.

«Зараз повбивають один другого», — подумала причина бійки Марта, прислухаючись із лазнички. Вона схопила рушник і почала чимшвидше витиратися, аби не допустити такого фіналу.

З губи в Хомського йшла кров.

— Вибач, старий, — сказав Мартофляк. — Я не хотів так сильно.

Він подав руку, і Хома підвівся, струшуючи головою, як боксер у нокдауні.

— Що тут таке? — зайшла до кімнати Марта, в тому самому халаті, пахнучи водою й милом.

Мартофляк чемно поцілував їй руку.

— Вип'єш шампана? — запитав він.

Вони сіли навколо столика, і Мартофляк налив третю склянку.

— Випий, — подав її Марті.— Після ванни корисно.

— Ви що, билися? — спитала Марта.

— Так, — жваво відповів Мартофляк. — І знаєш,