Читати книгу - "Долина джерел"

Переді мною чорне тіло телефону — пластмасова черепаха з круглим очкастим обличчям, і я знаю, що зараз станеться остаточне повернення. Бо я вже два дні як ступив з трапа пасажирського літака. Тоді я дивувався й деревам, що стояли вздовж шляху. Були наче призабуті іграшки, в які ніхто не хотів гратись,— автобус стрибав асфальтом, миготіло в очах, я торкав очима посмугований сонцем асфальт і котився в безмежжя, наче сам був шматком такого сонця...

Накручую очкастий диск і відчуваю коліща номеронабирача. Воно пустило в хід дві розчеплені пластини, що завихрюються довкола валика,— сигнали вже торгають видошукачі автоматичної станції. У трубці клацає — лінійний шукач автоматичної станції піднявся на три поділки вгору і на три поділки повернувся праворуч. Це і є символ мого приятеля, тобто можливість почути його голос.

Мене обплутує густа непрозорість телефонних шумів. З кімнати гуде пилосос і надривається радіо. Рурка похрипує, і я чую, як віддається в приймачі моє дихання.

Коли їхав автобусом Бориспіль — Київ, усе було звичайне. Лише дві речі вразили: небо з його вигрівами і клапті сонця, що стрибали не лише по дорозі, але й в очах. Люди були одягнені надмір легко, і я в своїх чоботях, хабе та пожмаканому бушлаті виглядав іхтіозавром. Смаглі обличчя, шовкового відливу плечі жінок, сліпучість білих сорочок чоловіків — усе це набивалось у голову крізь вузькі шпарини очних впадин.

Телефон нарешті обізвався.

— Це ти, Баране?

— Ти що, назовсім?— Баранецький був здивований.

— А ти волів би, щоб ні?

Почувся якийсь кляпливий звук — Баранецький позіхав. Я навіть уявив його обличчя: круглі щоки, два гудзики посеред обличчя і широкий рот. Він спав на уроках з розплющеними очима, а на перервах любив погигикати з дівчатками. Я вслухуюсь у його добродушне вуркотіння (знаєш, те-те, знаєш, я вже перестав грати — ще б пак, думаю я, оркестр — це було заняття шкільне).

— Ти що робиш?— спитав я.

— Зараз чи взагалі?

— Взагалі.

— Працюю в Рекламфільмі.

— Треба було б зійтися,— мені чомусь важко промовляти цю фразу.

Лише два дні тому я повернувся з армії, три дні тому я смертельно хотів бачити своїх друзів, а зараз... Що змінилося за ці два дні?

— Звичайно, треба,— чую я голос Баранецького.

— В неділю,— сказав я.— О пів на шосту, біля ресторану «Столичний».

Прилади телефонної станції ще з’єднували наші номери — в Баранецького завжди була запізніла реакція. Втім, це могло тривати з секунду: прилади з гуркотом поспадали на свої місця, а сигнальна машина послала в наші абонементи довгі спокійні гудки.

«Один — нуль, — подумав я. — Програш мій». Щось зрушилося, щось достеменно зрушилося. Вперед, назад, казна-куди: мені забракло слів для звичайної розмови. Вряди-годи ми перемудрюємо себе самих, щоб потім знову знаходити простоту. Хотілося змін. Несвідомо, підсвідомо і навіть свідомо.

...Не мав сили доїхати до площі Перемоги і зійшов на Хрещатику. І відразу ж пошкодував: голова стала порожня, наче висушений гарбузяка, кров відлила донизу, накописько вражень насунуло на мене, бо все раптом утратило реальність. Все, тобто вечір, і шурхіт підошов, і несподівано знайомі будинки,— хотілося знайти в собі хоч малесенький захисток, вузьку тиху забіч, щоб сховати голову. Але потрібно було долати важкі метри однотонного хідника. Я був начебто лялькою, якій всунули під ребро ключа й пустили. Довкола плавали обличчя, роздуті, мов повітряні кулі, з розплесканими носами і розтягненими ротами. Були байдужі до мене, мого повернення, та й не могло бути інакше: в кожного досить і власних повернень. Шарудливо оминали мене, а я не міг надивитися на них — це також було повернення, бо і я ставав частиною того веденого в одному ритмі танцю по вузьких рівнинах тротуарів.

Палець крутить номеронабирач, і я бачу, як стискується в ньому стальна пружина; вона знаходить звільнення, бо палець вислизає з отвору, і диск швидко крутиться назад — всі вони, наш десятий клас. Наш класний і шкільний духовий оркестр. Баранецький — барабан (широкий вишкір круглого обличчя, його вабило до дівчат з незбагненною силою, він одружився, тільки-но закінчив школу, і вже тоді його начебто відрізали від нас), я — труба, Костенко — піаніно. Костенко — «панська» дитина: батько — доцент університету, мати — директор школи. Наш оркестр грав наймодніші мелодії, і не тільки на шкільних урочистостях (електрогітара — Петро Голубенко, каправий і карновухий, особливо чудні були його вуха — дві скручені черепашки)— ми всі були модні хлопці, бо треба було якнайпильніше встигати за химерними стрибками химерних захоплень. Я бачив їх усіх, зараз усе-таки треба повторювати себе колишнього: вони стояли перед очима як живі, хоч би той самий Петро Голубенко, прототип для Фонвізіна, ми його навіть звали Митрофаном. Була близька до нас і Ельвіра Зощенко, любитель домашніх гулянок і танцюльок: хто з нас не хотів тоді позбутися надлишку енергії? Її не бракує й зараз, але моя душа вже переходила кордони легкотравності. Я відчував себе в морі житейському наче вправний плавець, але коли те море жбурнуло мене на край світу, де було знайти легкість, до якої звик? Усе посплутувалося, і лише згодом в голові почала з’являтися несподівана й широка ясність.

Автоматична станція, цей бездоганний з’єднувач, вже торгала телефон Костенка, отого правильного Костенка з його чіткою мовою, акуратним проділом на