Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

Я опинився в дурному становищі. З одного боку, жінка моєї мрії була поруч, за стіною, а з іншого — я все більше й більше усвідомлював, що ця жінка є випадковою в моєму житті, а тому аж ніяк не може стати моїм ідеалом.

Від самого ранку мене тягнуло якнайшвидше покинути цей будинок біля колії. Він мені осточортів, як і той вайлуватий чоловік, через якого я так по-дурному втратила голову. Ще ніколи я не почувала себе такою дурепою. Ні, в житті було чимало проколів, коли я припускалася помилок, а потім жалкувала, що зробила той чи інший крок. Але тепер це не був просто прокол. У мене складалося враження, ніби мою душу вивернули назовні, потріпали тріпачкою, прищепили прищепками на мотузці й залишили сушити на сонечку.

Аж тепер я усвідомила, як схожий характером син на батька. Це було те, що я назвала вайлуватістю, хоча насправді не зовсім розуміла значення цього слова. Це ж як треба було не розуміти мене, аби моментально не забратися з цього будинку біля колії, а теревенити з батьком не знати про що, переливаючи з пустого в порожнє. Я ледве загнала всередину свою злість.

…Минуло чотири роки…

Я прокинувся від того, що дівчинка сиділа на моїй постелі й уважно дивилася на мене. Саме так. Я відчув її погляд і від цього прокинувся.

— Доброго ранку! — сказала вона серйозно. — Ти завжди так довго спиш?

Я не знав що їй відповісти і просто усміхнувся, але посмішки у відповідь не отримав. Моя персона перестала її цікавити, і дівчинка господарським поглядом обвела мою кімнату. Хитрющі іскорки запалали в її очах:

— Ти хочеш сказати, що прочитав усі ці книги?

Книг було справді багато. Вони займали мало не весь простір від підлоги до стелі. Я впіймав себе на тому, що комусь би іншому збрехав, що прочитав усі ці книги, і навіть не один раз, але не міг цього зробити стосовно цієї дівчинки, дивним чином схожої на мене.

— Всіх не прочитав, але більшість таки прочитав, — чесно відповів я.

— Ого! — захоплено сказала мала. — Мені би не вистачило декілька життів, щоби їх прочитати.

Вона з повагою подивилася на мене, ніби я здійснив не знати який геройський вчинок. Тепер дівчинка сама перша усміхнулась до мене, і я відповів на її посмішку.

Я намагалася не потрапляти на очі цьому вайлуватому чоловікові, в якого так дурнувато закохалась. Звичайно, він не був винен у тому, що таке зі мною трапилось, але вже не могла приховати свою дратівливість, зганяючи злість на чоловікові й донечці.

Мені здалося, що він теж оминає мене, а коли ми все-таки пересікались у будинку, то намагається не дивитися мені в очі. При цьому я не помічала, щоби він був злий на мене. Навпаки, від нього віяло спокоєм, ніби він усе життя чекав, коли син приведе додому ось таку дружину з внучкою. Дочка не вилізала із його кімнати, так що до обіду я вже стала ревнувати її до цього вайлуватого чоловіка. Ні, я вже не називала його вайлуватим чоловіком, я вже взагалі ніяк його не називала.

Я впіймала себе на думці, що просто хочу поговорити з ним про життя, як з батьком чи старшим братом, з якими так і не знайшла спільної мови. Якби він заговорив до мене, я би відповіла, і ми би собі гарно побалакали. Проте він чи то соромився, чи я йому була нецікавою, але він не сказав мені жодного слова, ніби мене не існувало на білому світі.

Внучка не давала мені писати роман, але я не сердився на неї за це. Вона видавалася мені найкращою подружкою, з якою ми не бачилися багато років, а тепер ніяк не можемо наговоритися.

Я думав, що коли приїде ця жінка, то я не зможу писати свій роман. Доволі швидко я зрозумів, що помилився. Такого натхнення, як раніше, не було, але я доволі швидко просувався вперед. Писав як удень, так і вночі. Внучка мені не заважала. Здавалося, вона розуміла, що я маю виконувати свою роботу, і тихесенько сиділа на килимі, бавлячись своїми іграшками. Вона дивним чином відчувала, що Муза покидає мене, і тоді підходила до столу, я садовив її на коліна, і ми малювали на чистих аркушах паперу дивовижні істоти. Я змагався з нею у фантазіях і, здається, молодів прямо на очах.

Коли маленька вдень спала або гуляла на подвір’ї, я ловив себе на думці, що скучаю за нею. Лише зусиллями волі я стримував себе, щоб не заглянути в сусідню кімнату чи щоб не вийти надвір. Я розумів, що боявся зустрітися з жінкою моєї мрії. І жінка, і мрія були поруч, але виявилися недосяжними.

Мій чоловік посварився з начальником і втратив роботу. Тепер він цілими днями лежав на ліжку або тинявся хатою, дратуючи мене все більше й більше.

Одного вечора він сказав:

— Їду на роботу в Польщу.

Я мовчала, бо не знала що відповісти. З одного боку, гроші танули на очах, і не хотілося бути залежним від дідуся. Так я вслід за своєю донькою стала називати батька мого чоловіка. А, з іншого боку, дійсно хотілося, щоби чоловік цілодобово не був зі мною. За всім цим я якось не подумала, як почуватиму себе, коли чоловіка не буде тут. Все-таки я намагалась оминати дідуся, ніби соромилась сама себе, а ще більше того, що могла в