Читати книгу - "Вирій загублених душ"

купчій на її ім’я не з’являться всі потрібні підписи і печатки. Статус заміжньої жінки цьому не завада. Нова маєтність ніяк не стосуватиметься Едмона. У будь-якому разі, він мовчатиме, пильнуючи лише за одним — аби дружина, як і раніше, давала йому гроші. А далі треба буде щось придумати, аби позбутися Конті й назавжди відсікти від цього будинку ледачого Фужерона. Принаймні варто було б переписати шлюбний контракт. Що саме для цього робитимуть вони удвох із матір’ю, які потойбічні чари застосовуватимуть, Анна достеменно не знала, але передчувала: все обернеться на її користь. Така жінка, якою була Шура Курилець, задля давньої мети неодмінно вигадає якусь хитрість. Не дарма ж про неї батько казав: «Душа християнська, та совість циганська».

Автобус, в якому їхала мадам Фужерон, пригальмував на зупинці.

— Сен-Дізьє! — оголосив водій.

Сильвіо вже виглядав Аню на дорозі.

— Моя найчарівніша дівчинко! Як я скучив за тобою!

Усі прикметники, які використовував італієць, мали винятково найвищий ступінь. Отож перед ним стояла паризька красуня у модних чобітках, елегантному пальто, зі свіжою стрижкою. Аня приязно усміхнулась і взяла Сильвіо під руку. З її боку це був прояв неабиякої ніжності.

Вони пройшли ліворуч, звідки починалась інша вуличка. Дідусь бадьоро перебирав ногами, хоча виглядав підтоптанішим, аніж минулого разу, коли вони побіжно бачились у Парижі. Була шалена спека, ця дивовижна пара їла морозиво і домовлялася про своє спільне майбутнє… ну от хоча б у такому домі. Жінка підвела голову і подивилася в напрямку, вказаному пристаркуватим бой-френдом. Віддалік, на скелястому плато, під кронами ставних сосон вигравав проти сонця червоною черепицею ще досить міцний дім. Два широких балкони і чотири сплющених знизу вікна, — мабуть, аби не вивітрювалося тепло, — було підфарбовано в тон яскравої черепиці, в якій зяяло аж шість коминів. Під’їзд до будинку був з іншого боку.

— А, мсьє Конті! Я вас чекаю, — зраділа служниця середніх років, яка відчинила їм двері.

Із холу, який служив вітальнею, було видно річку. На широку терасу вели прозорі, великі двері. Додавала затишку висока декоративна дерев’яна стеля, в якій можна було розгледіти кожну дощечку. Ліворуч відкривалися двері в їдальню разом із кухнею. В інтер’єр органічно вписувалися круті сходи, що вели до спалень. «Щоб обігріти такий океан повітря, й справді, потрібно було декілька камінів», — зазначила подумки Анна. Нагорі Сильвіо з Анею звернули увагу на старе піаніно, яке причаїлося біля сходів так, ніби його відставили через непотрібність в останню хвилину.

— Хазяйка перестала грати на цьому інструменті за місяць до смерті, — пояснила служниця.

Аня пропустила її та Сильвіо вперед, а сама звернула увагу на старий грубий зошит, що лежав на інструменті. З нього випав зім’ятий конверт. Аня з цікавості розкрила його і дістала лист. На пожовклому папері бігли рядки, виписані гострим чоловічим почерком. «Моя Принцеса проводить серпень не в замку з трьома вежами, як належить казковому персонажу, який осяяв веселкою кохання моє заледеніле серце, а у вимушеному засланні, у похмурому селі, що зветься Сен-Дізьє». З цього уже нікому не потрібного листа на Аню війнуло чиїмсь забутим коханням. Вона спіймала себе на думці, що, мабуть, залишиться жити в цьому будинку.

За кілька днів по тому про себе нагадав Едмон. За словами сусідів, його дружину бачили в супермаркеті. У супроводі нікому не відомого старого мсьє вона купувала тижневий запас харчів.

— Агов, люба! — поцікавився по мобільному телефону забутий чоловік. — Може, ти поясниш мені свою дивну з’яву?

Анні зовсім не хотілося скандалу. Але Едмон і сам повинен був зрозуміти, що, крім шлюбного контракту, їх вже нічого не зв’язує. Жінка досі не могла спокійно згадувати, як Фужерон вислідив її у Парижі і без попередження увірвався до квартири. Добре, що того дня Ален був у від’їзді. Чоловік після піврічної розлуки рішуче наполіг на своїх подружніх правах, і цього Аня йому не могла пробачити.

За годину після телефонного дзвінка Едмона подружжя зустрілось у місцевій кав’ярні. Жінка відразу ж повідомила, що свої справи у Парижі закінчила, але мешкатиме з дочками окремо.

— Дванадцятирічні дівчатка, які ледь розмовляють французькою! По суботах вони по три години займалися з репетитором, але їм буде дуже важко психологічно. Не сперечайся зі мною! — Втікачка ледь стримувала гнів. — Так, їх двоє і вони нібито не самі, а з родиною. Але з якою родиною?! У школі Анжела і Каміла втратять один рік. Їм потрібен спокій. Про твій дім цього не скажеш.

«Вона воліє починати здалека», — зауважив подумки Едмон, проте охоче піддався на її тон.

— Звичайно, так буде краще.

Він здогадувався, що дружині вже доповіли про Патрисію. Нова коханка не крилася від людей. У містечку їхню пару не бачив хіба що сліпий.

— Отже, спочатку дівчатка вчитимуться у спецкласі для іноземців, — вела далі Аня, дивлячись собі під ноги. — Там діти різних національностей — з Ірану, В’єтнаму, Африки, Таїланду, Перу… Їм ставитимуть оцінки тільки з англійської і математики. Потім Анжела і Каміла підуть повторно вчитися в той самий клас, але вже разом із французькими дітьми.

Едмон мовчав, роззирався по боках і підкидав ногою кінчик звислої скатертини.

— У моїх дітей можуть виникнути жахливі комплекси — через зовнішність, тому що вони досить високі, а через рік ще підростуть, — зауважила мадам Фужерон, ковтнувши з філіжанки кави. — У них з однокласниками буде велика різниця у менталітеті. Я не виключаю, що дівчатка почнуть рюмсати і тужити за домом. Ти ж сам педагог. Уяви, як їм тут доведеться. А ще у моїх близнючок перехідний вік, статеве дозрівання. Ну як їм мешкати в одному будинку разом із твоїми цікавими хлопчиськами!

Фужерон зрозумів, що дружина навмисне недоговорювала головного. Вона не хотіла зачіпати тему їхнього шлюбу. Її влаштовувала теперішня ситуація. Власне, після цих слів їм обговорювати було нічого. Ніби втративши будь-який інтерес до розмови, він струснув головою і сказав ніби знехотя:

— Облиш. Не перебільшуй. Не така вже ця адаптація страшна. До слова, одного з моїх синів уже немає вдома.

— Тобто? — зацікавилася Аня, помітно повеселішавши.

Едмон меланхолійно продовжив:

— Даніель тепер живе за триста кілометрів звідси, в іншому кінці департаменту. Виховується в спеціальній школі-інтернаті для дітей з пошкодженою психікою. Так порадили лікарі. Та й я вже йому не міг дати ради. Там синові буде краще.

Жінка забула про тістечко і, судячи з її напруженого вигляду, щось обмірковувала. Чоловік зітхнув. В його голосі прорізалися прохальні нотки.

— Я не втручатимусь у твоє життя, не піду знайомитися з дівчатами. Знаю, ти й свою маму сюди перетягнеш.