Читати книгу - "Наречена Шульца"

Залишалося чекати. Поки щось нарешті з’ясується, набере матеріальної, а не лише словесної форми. Бо слів вона іноді вже мала досить. Хоча листи справді були прекрасні й ніжні. Але коли, все більше розгнівана на свою самотню варшавську долю, намагалася собі їх пригадати, то не пам’ятала надто багато. Зате зрозуміла, що Бруно листоман, листоґраф, листожрець, що писання заміняє йому реальність.

Я не одразу це зрозуміла, бо спершу ми не розлучалися надовго. Але знала, що з багатьма людьми він спілкується за допомогою пошти. І що витрачає на це багато часу. Якщо вже в листах чи радше з листів народилися його „Цинамонові крамниці”… Вже тільки це було знаком, що до обміну кореспонденцією він не ставиться буденно. Що йому взагалі не йдеться про звіряння, про контакт з іншою людиною, про розмову. Для цього він був… — вона зніяковіла, коли вперше дібрала ці слова — замало людяний.

Він, мій чоловік, жив ніби в інших регіонах. Уникав буденності, якщо вона його не захищала. В листах не мусив прикидатися. Вони самі були різновидом гри. Ставився до них як до своєрідного літературного тренінгу, як до передмови, а може, й жанру своєї творчості. Це ніби стилістичні вправи перед справжнім писанням. Вправи, що торкалися найглибших покладів його душі, — в уривках і уривочках, скерованих до найрізноманітніших адресатів.

Обожнював писати комусь. Вибирав відповідний папір і відповідну мить. Зазвичай писав на чернетці. До мене також — я бачила ці чернетки. Брульйони, заповнені проектами, а може, й копіями листів. Він дбайливо виводив літери. Поволі. Круглим почерком з м’якими овалами. Як той, хто добре знав, що таке каліграфія, вивчав її, надавав значення вигляду й формі літер. Заклинав словами власні настрої, отрути, жалі. Там було все. Щоразу частіше, на жаль, безсилість.

Мій Бідний Бруно. Знову скиглиш, знову ті самі, зношені, слова. Ворушися. Праця, праця, організація життя, дисципліна. Техніка, внутрішня гігієна. Раз, два, три, за стіл. Вже, зараз, нема виходу. Нічого кращого не придумаєш. Це єдиний спосіб на порятунок. Єдиний доступний наркотик.

Постійно присутні: лихоманка, тривога, паніка перед „замкненою брамою”. Перед тобою я не мушу прикидатися, не мушу „перекладати себе чужою мовою”. Так він їй говорив і так писав до неї. Депресія і смуток чигали, причаївшись, готові до нападу. Мені бракує довіри до життя, безпечного „спочинку у своїй долі”.

Це твої слова чи, може, вже мої. Я писала їх до тебе? Напівреального, наче з роману? Ти заразив мене цим — стражданням.

Він добре знався на мистецтві службового жаргону. Майже стільки ж паперу списав своєю прозою, що й поданнями до кураторію та інших керівних установ. Вона, бувало, називала його вічним прохачем. Він просив терпляче і пристрасно, просив невтомно. Директорів, начальників, міністрів. Звертався з наполегливим проханням про час, про „прихильне й великодушне ставлення” до його творчості.

Виснажливі обов’язки учительської професії не дозволяють йому займатися важкою й відповідальною мистецькою працею. Він непродуктивно марнує енергію (що констатує з розпачем), а це віддаляє його від реалізації творчих планів. Натомість він прагне втілювати літературні задуми. Присвятити себе праці на культурній ниві. Випадкові зусилля, які він робить на марґінесі шкільних занять, лише розсіюють і марнують творчий імпульс.

У петиціях до шкільного та освітянського керівництва мій безпорадний Бруно проявляв неабияку практичність. Уміло посилався на дати, ухвали, декрети, параграфи. Обіцяв докласти всіляких зусиль, аби віддячити за допомогу сумлінним результатом… Нехай високоповажний кураторій буде ласкавий…

Він, однак, не володів силою заклинання бюрократії. Зазвичай, у найкращому разі, його приймали за регіональну знаменитість, яку варто принаймні повідомити, що „на жаль, не вдалося знайти можливості, не надано, не передбачено в інструкціях…”

У відповідь чергові поклони. І прохання про „доброзичливу прихильність до моїх творчих задумів”. І чергова відмова.

Кілька незначних успіхів не могли переважити найбільшої поразки. Роботи, яка б дозволяла йому безпечно переїхати до Варшави чи хоча б до Львова, він не знайшов. А виїхати навмання, маючи на собі родину, яка потребувала допомоги, він не міг ризикувати. Тут, у Дрогобичі, він мав принаймні ті свої триста злотих учительської платні. І ті свої краєвиди й атмосферу, без яких начебто не міг жити й творити. Я тепер заробляла менше, ніж двісті злотих, — набагато менше, ніж колись у школі. Мені самій було важко вижити, а що казати, якщо — нехай навіть тимчасово — довелося б жити удвох. Але ж це могло кожної хвилини змінитися… Як можна було не плекати такої надії?

Тим більше, що розлука посилювала тугу, збільшувала жагу почуттів. Принаймні тих, які можна передати словами. Ми жили, ніби у стихії, але у стихії недосяжного.

Він благав, щоб я не покидала його, що не уявляє собі життя без мене. Називав мене „сподвижником відкриттів”, „запорукою внутрішнього світу, існування якого він постулював”. Почувався Атласом, котрий тяжкою працею, в муках несе небо на своїх плечах. „Я б хотів хоч на мить перекласти цей тягар на чиїсь плечі, випростати потилицю і подивитися на те, що я тягнув”.

Так він говорив. А потім писав. Ми, мабуть, обмінялися більшою кількістю листів, ніж пестощів. Спершу я сприймала це як щось природне, зі щирою безпосередністю першої закоханості. Розмріяна працівниця ГСУ, я думала, що слова,