Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

Петро, побачивши Шпонду, сказав:

- Нині якась кара Божа.

Шпонда витягнув ключ.

Крутив головою, як дзиґа, наче вирішував, із якого автобуса розпочати. І пересохлий погляд Володі зустрівся зі Шпондиним. Високий і шорсткий, як будяк, Шпонда став наче вкопаний. На автобусній знали, що Шпонда і Володя - вороги, і не раз вони билися тут до крові. Не любили вони один одного. Володя завжди тікав од Шпонди. Той копав Володю, здіймаючи куряву, аж поки не приїжджала міліція. Хто міг знати причину їхньої ненависті? А сталося от що: три чи два роки тому Володя, прочувши про Празник на Покрову в якомусь із сіл, сів у автобус і зранку приїхав під церкву. На Празник сходилися каліки і дурні. Приїхав тоді й Шпонда. Він любив білі калачі, зав’язані у полотняну півку на три ґудзи. Володя крутився у самому центрі села. Шпонда ж ходив іншими стежками, але зійшлися вони, чекаючи на останній автобус, щоби доїхати до Чорткова. Підстеливши листя, Володя сидів у холодній фосі й вечеряв. Біля нього - празникові медівники і один калач, який виніс йому п’яний ґазда. А Шпонда - з калачем і живою куркою, яку причепив мотуззям за широкий солдатський пасок, -щось бурмотів під ніс. Курка теліпалася, знесиливши, з розчепіреним дзьобом і білими крильми. Володя їв швидко, запиваючи ситром, і зиркав на Шпонду. А той, приступивши ближче, розгледів помащений жовтком і переплетений на вісім пасочків пухкий калач. Він кинувся на Володю, відштовхнув сильним ударом, схопив калач і почав втікати. Володя поскавулів трохи, але замовк.

Володя встав зі свого місця й помалу почав просуватися до пасажирів. А коли відчув на своїх плечах сильні, наче кліщі, руки Шпонди - заскиглив.

Петро дзвонив у міліцію.

Шпонда підніс Володю вгору і, опустивши на асфальт, крутонув. А потім, криво посміхнувшись, почав із ним танцювати. Вони трималися за руки і кружляли, перебираючи ногами, плутаючись у пилюзі й смітті. Коли Володя зрозумів, що небезпека минула і що це танець примирення, він почав на радощах верещати. Слина бризкала їх обом із вишкірених ротів.

Скакали, хапалися за руки, цілувалися, падали в пилюгу, тариючись по асфальті. А коли, знесилені, впали і завертівся їм світ, іще довго крутилася автобусна, перукарня, бочка з пивом, книгарня з книжками, обертався Чортків. І вони летіли над Чортковом, щасливі у своєму нещасті.

Коли у міліцейський бобик закинули Володю і Шпонду, то всі знали, що це ненадовго. Знали, що втечуть із Буданова і знову прийдуть на автобусну.

- А шо з ними зробиш? - думав Петро.

Настя замикала бочку на колодку. Нинішня її зміна закінчилася. Петро уже йшов по мотоцикл, але розвернувся і підійшов до Насті.

- Давай, поможу.

- Помагай Надьці, тій рижій корові.

- Надька? Ти шо? Мені подобаєшся ти, Настю.

- Бреши, бреши.

- А скільки продала? - запитався Петро.

- Ще є півбочки.

- Почекай, я піду за мотоциклем.

За автобусною, біля дерева, вечеряли цигани. З казана валувала пара і чорні фігури сиділи навколо вогнища.

А Настя, почувши знайоме торохтіння мотоцикла, згадала, що не купила додому хліба. «Куплю завтра», -вирішила вона.

Від автобусної Петро з Настею, від’їхавши кілька кілометрів, звернули у посадку.

«Раз жиємо», - подумала вона, коли Петро кинув її на траву і почав задирати сукенку.

Наврікат з’явилася у Нью-Йорку несподівано і невчасно. Я щойно повернувся з Нового Орлеану, куди літав на кілька днів. Літав послухати джаз. І як це буває, без будь-яких причин. Квиток замовив, коли обідав у Інтернет-кафе на Мангеттені. І наступного дня з двадцятого поверху готелю «Маріотт» дивився на Французький квартал. Слухав, як гудуть кораблі, пропливаючи Міссісіпі, а туристичні - курсували річкою, минаючи заякорені танкери і баржі.

Джаз грали у клубі, до якого я доїхав трамвайчиком, колією вздовж Міссісіпі. Перед вильотом зайшов до кондитерської крамнички «Лаурас Кенді» на вулиці Чарлз, і купив пачку чорного шоколаду, який їв цілу дорогу до самого летовища Кеннеді. «Джаз і шоколад, джаз і шоколад», - повторював я. «Якщо мене запитуватимуть про Новий Орлеан, я відповідатиму - джаз і шоколад».

Я вилетів нічним рейсом.

У Нью-Йорку було прохолодно і накрапав дощ. Із летовища дістався на таксі додому о п’ятій ранку. Завалився спати. Близько десятої хтось телефонував. Мобільний я відключив, але настирливо дзвонили на домашній. Це була Наврікат. Я сів на підвіконня, притулившись спиною до вікна. Наврікат сказала, що вона у Нью-Йорку, прилетіла до Америки на стипендію. Буде чотири місяці у Каліфорнії. Дзвонить мені з готелю «Челсі». Запитала чи я знаю такий. Я знав цей готель на Двадцять третій вулиці, про який збирався написати короткий есей для одного журналу. Наврікат запитувала