Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

— Тікаймо, до свободи нам лишається два поверхи вниз, — усміхнулася Мама, взяла мене за руку, а другою рукою відчинила двері палати.

Та за дверима стояв Свен, який швидко-швидко хрестився. Тато приклав вказівний палець до губ, Свен повторив цей жест, схвильовано схиливши голову. Мама поцілувала його в лоб, Свен дивився нам услід, продовжуючи тримати палець на своїх передніх зубах. Ми на повній швидкості збігли вниз сходами; на розі ми знову притислися до стіни, а Тато повторив свої рухи торсом і головою, визирнувши, чи там чисто, аж Мама йому прошепотіла:

— Жорже, досить уже придурюватись. Я хочу пісяти, і якщо ви будете мене смішити, то попісяю просто собі в труси.

Тож Тато зробив ще один широкий жест рукою, це мало означати, що шлях вільний. В коридорі батьки взяли мене за руки, і решту шляху я подолав, майже не торкаючись землі.

В автомобілі по дорозі додому атмосфера була безумною. Тато бив долонями по керму, граючи на уявних там-тамах, Мама аплодувала та сміялася, я ж на все це дивився, масуючи собі скроні, де люто калатало. Коли ми виїхали з кварталу, де була розташована клініка, Тато почав виробляти зиґзаґи на дорозі, він їздив колами на кругових перехрестях і сигналив, я ж упав на заднє сидіння, ніби мішок картоплі, це направду було якесь казна-що. Коли ми приїхали додому, Тато дістав із холодильника шампанське та відкоркував його, добряче розкалатавши — так шампанським забризкало все. Нова квартира здалася Мамі майже такою ж депресивною, як і клініка, але симпатичнішою. Гладячи голову Мадемуазель, яка надимала шию, та випиваючи келих за келихом великими ковтками, аби промочити горло, вона пояснила нам, які наступні етапи її плану.

— Я поживу в готелі, поки все заспокоїться. Буде якось дуже по-дурному, якщо побачать, що викрадена виходить з власного дому, ніби нічого й не сталося. В цей час ви будете на повільному вогні готувати красивезні побрехеньки для поліції, клініки, одним словом — для всіх, хто ставитиме запитання, — пояснила вона з серйозним обличчям, а свій келих, ніби чашу Грааля, простягнула до святкової пляшки.

— Щодо побрехеньок можете на нас покластися, тут перед вами стоять двоє досвідчених чоловіків! Але що ми робитимемо, коли розслідування закінчиться? — запитав Тато, випорожнивши пляшку в мамин келих.

— Що далі? Пригода продовжуватиметься, мій милий друже! Викрадення ще не закінчене. За декілька днів пошуки закінчаться нічим, і я сподіваюся, що ми поїдемо та заховаємось у нашому домі в Іспанії. Ви візьмете автомобіль в оренду, бо в таких умовах летіти літаком можливостей нема, будемо їхати об’їзними дорогами аж до кордону, далі можна буде прямувати з відкритим забралом аж до нашого будинку в горах та знову жити так, як жили раніше, отак усе просто, — сказала Мама, з зусиллям намагаючись встати, аби з нами цокнутися.

— О так, ви дійсно про все подумали! Я тепер запитую себе, чому вас поселили до тих божевільних, — відповів Тато, пригортаючи її до себе, аби обійняти.

Мені дуже хотілося спати, все через шампанське та емоції втечі, і я заснув просто на канапі, дивлячись, як батьки танцюють повільний танець.

Під час пошуків Мами та її викрадачів, між свідчень у поліції та заїздів у клініку, де треба було забрати її речі та показати наші сумні пики, ми заходили до неї в гості в огидний невеличкий готель, де жили повії, вони кричали та сміялися, іноді одночасно. Мама знімала там кімнату під вигаданим іменем.

— Ліберті Боджанґлз — не надто скромний псевдонім для особи, котру всюди шукають! — сказав Тато, на його щоки приклеїлася насмішкувата посмішка.

— Зовсім навпаки, Жорже, ви зовсім на цьому не знаєтеся! Немає нічого скромнішого за американське ім’я в готелі, де живуть лише повії. Ви що, такого не робили до нашої зустрічі? — відповіла вона, ледь похитуючи стегнами, на які поклала одну руку, а вказівний палець другої руки прикусила зубами.

— Ліберті, з вами кожен новий день — як нова зустріч, — відповів він, дістаючи з кишені купюри. Одну з них — з тризначним числом — він дав мені, щоб я пішов десь погуляв, а сам запитав у Мами:

— Скільки?

Вранці в день від’їду ми разом із Мамою чекали на Тата з орендованою машиною, розмовляючи про погоду та клієнтів із повіями, аж тут побачили, що він прибуває на величезній старій автівці, вона вся блищала, а на краю капота мала срібну статуетку богині, що стояла, закинувши свої крила назад. Він вийшов з авто, одягнутий був у сірий костюм, а на голові мав кашкет.

— Якщо міс Боджанґлз може завдати собі клопоту сісти в машину, — продекламував батько, намагаючись імітувати британський акцент, але зазнав у цій спробі цілковитої поразки. Одночасно з цим він не без шику відчинив передні дверцята і ледь вклонився.

— Але, Жорже, ви божевільний! Це ж зовсім не скромна непомітна машина! — вигукнула матір, опустивши на кінчик носа свої сонячні окуляри, геть як у голлівудської зірки, а потім поправила свій шарфик, справжня утікачка.

— Навпаки, міс Ліберті,