Читати книгу - "Блокбастер"

Це були такі сцени, що стороння людина, якби побачила, не знала б, чи сміятися з божевільного діда, чи плакати над його долею.

Двері хати Міле виходили просто на дорогу, тож ми, сидячи біля печі, бачили через проріз весь відтинок шляху аж до повороту. Міле любив різати навпіл картоплю й пекти її на жару, а горло промочувати найлютішою ракією.

Того ранку, як і безліч разів перед тим, ми грілися біля його печі. Міле нарікав, що закінчився гас, тож мусимо цокатися у сутінках. Я пообіцяв, що прямо сьогодні скажу Ентоні, най принесе йому пляшку зі своїх запасів. Борна сперся на стінку край печі й пильно стежив за дорогою, ми з дідом різали картоплю навпіл і складали на ґратки. Міле звідкись здобув пляшку й приклався до шийки, потім передав її Борні, той теж відпив і скривився. Міле вже сконцентрувався на картоплі і не звертав на нас уваги. Борна простягнув мені пляшку, намагаючись показати виразом обличчя, щоб я не пив. «Лютішої за Аміджину бути не може», – подумав я, але, щось-таки запідозривши, спершу відпив тільки трішки. Як тільки рідина намочила мені губи, я вже знав, що це не ракія. Але тільки коли ковтнув, зрозумів, чому ми сидимо в темряві. Я повернув пляшку Міле, який руками перевертав щойно зняту з жару картоплю…

– Хтось їде!

Голос Борни вивів мене з дрімоти. Уже геть розвиднілося, і я чітко побачив, що в напрямку села рухається червоний цивільний автомобіль. Ми вийшли і зайняли позиції: Борна заліг у кюветі біля дороги, а я метрів за десять від нього став на дорозі й червоним ліхтарем сигналізував водієві, що слід зупинитися.

– Він наче й не думає гальмувати! – гукнув я, щоб Борна мене почув.

Борна мовчки клацнув запобіжником. Машина наближалася, і навіть за кількасот метрів я розгледів водія у камуфляжі. Зрозуміло, що й він бачив мене з червоним ліхтарем навіть краще, ніж я його, але автомобіль тільки прискорювався. Я зняв автомат з плеча, присів, прицілився і випустив кілька коротких черг у його бік. Автомобіль різко звернув праворуч, злетів з дороги в кювет, перекинувся і зупинився на луці.

Не встаючи на рівні ноги, ми ще трохи почекали. Борна підповз до мене. Низько пригнувшись, я перейшов на інший бік дороги, Борна залишився в мене за спиною, тримаючи автівку на прицілі. Шибки на червоному «Форді Ескорт» потрощилися, лобове скло стало схоже на павутиння. Щойно я дав знак Борні, що можна підходити, відчинилися дверцята і з машини вибрався велетенський хлоп. Він випростався, тримаючи в руці пістолет, хвилину постояв, наче чекав якоїсь нечутної команди, і раптом з тваринним риком кинувся до нас.

Він летів так, наче його гнали всі чорти з пекла. Я глянув на цілковито збентеженого Борну. Велетень біг, стріляючи на ходу з пістолета, хоч і було зрозуміло, що з такої віддалі поцілити нас неможливо. Я підніс до очей бінокль і побачив, що в цього безумця на кашкеті й куртці ворожі нашивки. Борна глянув на мене, тримаючи автомат перед собою.

– Наш чи їхній?

Щоб остаточно пересвідчитися, я ще раз якомога уважніше роздивився водія і дійшов того самого висновку. То був їхній вояк, він біг сюди і намагався застрелити нас із свого пістолета.

– А ти бачив серед наших когось такого схибленого?

Борна вистрілив у його бік. Я перевів автомат на одиночну стрільбу й теж відкрив вогонь. Той усе біг. Я подумав, що ми промазали, хоч це мене дуже здивувало, бо я був один із небагатьох у всій частині, хто зі ста кроків клав десять із десяти куль у бляшанку. Я вистрілив ще раз і навіть побачив, як шаленець смикнувся, але не зупинився. Я ліг на землю й прицілився. Куля за кулею влучали в нього, а він усе одно рухався, наче ми стріляли по ньому камінчиками з рогатки. Я перевів зброю на автоматичну стрільбу й випустив кілька коротких черг. Його тіло шарпало від куль, і нарешті він поволі зупинився. Стояв, дивився на нас і важко дихав.

Навіть не уявляю, скільки в ньому на той момент було куль. Але після короткої паузи, як спущений з ланцюга пес, він знову кинувся до нас, наче за ті кілька секунд цілковито відновився. Від нас до нього залишалося десь з півсотні метрів, і він так само гарчав і час від часу стріляв.

Краєм ока я поглянув на Борну – розширені зіниці виказували його здивування. Кулі свистіли над нашими головами, кілька вдарили в стіну під стріхою хати.

Пізніше ми нарахували чотирнадцять ран на його тілі. Якби Борна не влучив йому в голову – хлоп навіть міг би вижити, мав би, що розповісти внукам. Але п’ятнадцята куля нарешті вклала його на землю, лицем у примерзлу траву. Помер він на колінах, високо задерши дупу до неба. Борна побіг до машини і за кілька хвилин повернувся з наполовину спорожненою пляшкою. Він кілька разів крутнув її, дивлячись на круговерть рідини усередині. На шийці осів білий порошок. Борна лизнув, сплюнув і зачудовано розсміявся:

– Коньяк і кокаїн. Ти колись чув про такий коктейль?

– Ніколи, хлопче.

Борна вилив рідину й відкинув пляшку. Ми зняли магазини, вийняли патрони із затворів і швидко попрямували до дороги.

На порозі хати сидів Божевільний Міле. Почувши стрілянину й крики, що відлунювали над полем, він вибрався надвір. Дід дивився на нас мутним поглядом і попивав з пляшки гас. Уздовж дороги від школи до нас біг збентежений Церо з кількома хлопцями з поліції. Міле побачив його і підняв пляшку:

– Доброго ранку, вчителю!

Після сніданку й детального звіту Церо познайомив нас із бороданем, який того ж ранку прибув на заміну Бранковичу. Я зауважив, що він нікому не сподобався з самого початку. Відрекомендувався він Князем. Я не збирався запам’ятовувати, як його звати, впевнений, що довго нам знатися не доведеться. Ми потисли один одному руки, і я одразу відчув до нього антипатію. Млявий потиск, спітнілі долоні. Тривога пирскала з усіх пор