Читати книгу - "Рибалки"

Ми дивилися, як хитався вперед і назад його тулуб, коли він співав і танцював, а змінені слова пісні сипалися на нас, як пилюка, що її жене вітром.

Божевільний співав собі й ішов геть, поки його голос зовсім не стих і він не зник з усім своїм матеріальним проявом — своєю присутністю, своїм запахом, своєю тінню, що трималася за дерево, своїм тілом. Щойно він зник з очей, я помітив, що темрява уже щільно лягла скрізь навколо, покривши дах світу нічним навісом і — здавалося, що це сталося швидше, ніж ми встигли кліпнути оком, — перетворила пташок, що гніздилися в манговому дереві й заростях есану навколо нього, на чорні обриси, які неможливо вловити оком, навіть якщо вони пролітають близько. Навіть нігерійський прапор, що майорів над поліційним відділком за двісті метрів від нас, здавалося, потемнів, а далекі пагорби злилися з темним небом, наче між ним і землею не було ніякого розділення.

Тоді ми з братами пішли додому, вражені й ніби побиті в легкій бійці, в той час як світ навколо незмінно продовжував обертатися, як завжди, і ніщо не вказувало на те, що з нами сталося щось лиховісне й значуще. Вулиця живо юрмилася й повнилася нічною какофонією звуків від торговців, що стояли понад дорогою зі свічками на столиках, і людей, чиї тіні падали на землю, стіни, дерева й будинки, наче стінописи в натуральну величину. Чоловік з народу гауса, вбраний по-північному, стояв коло дерев’яного сараю, накритого брезентом, і перевертав наштрикнуте на шампур м’ясо над вугіллям у печі, за яку правила металева миска, з якої піднімався густий чорний дим. Відділені від цього чоловіка каналізаційним потоком, сиділи на лавці дві жінки, одна з яких схилилася над справжньою плитою і смажила кукурудзу.

Коли ми вже наблизилися до свого будинку на відстань кинутого камінця, Ікенна завмер на місці, примусивши зупинитися й нас, та так, що він стояв перед нами трьома й скидався на невловимий силует.

— Хтось із вас почув, що він сказав, коли пролітав літак? — спитав він нерівним, але стриманим голосом. — Абулу продовжив говорити, але я не почув.

Я не чув божевільного — літак настільки захопив мою увагу, що поки його було видно, я уважно стежив за ним, затінивши очі долонею, щоб побачити його скоріш за все іноземних пасажирів, що летіли, мабуть, кудись до західного світу. Але здавалося, що ані Боджа, ані Обембе теж його не почули, бо жоден з них не озвався. Ікенна розвернувся і вже хотів іти далі, коли Обембе сказав:

— Я чув.

— То чого ти чекаєш?! — загримів Ікенна. Ми троє відступили від нього на кілька метрів.

Боячись, що Ікенна його вдарить, Обембе підготувався до гіршого.

— Чи ти оглух?! — кричав Ікенна.

Лють в його голосі налякала мене. Я опустив голову, щоб дивитися не прямо на нього, а на його тінь, що падала на ґрунт. Я стежив за діями його справжнього тіла, за рухами тіні на землі й побачив, як він кинув додолу те, що тримав у руці. Тоді його тінь полинула до Обембе, і спочатку голова видовжилася, а тоді повернула собі початкову форму. Коли тінь зупинилася, її руки коротко махнули, і я почув, як бляшанка Обембе впала на землю, й відчув, як виплеснувся з неї на мою ногу її вміст. Дві невеликі рибини — про одну з яких Ікенна казав, що то симфисодон, — вискочили з бляшанки й почали вигинатися й битися об землю, розмочену водою, що вихлюпувалася з бляшанки, коли та хиталася з боку в бік, виливаючи разом з водою й пуголовків, аж поки не завмерли. Якусь мить тіні не рухалися. Тоді руку, що видовжилася й витягнулася до іншого боку дороги, супроводив крик Ікенни:

— Кажи!

— Ти що, не чув його? — люто спитав Боджа, хоч Обембе, який закривався рукою він очікуваного нападу Ікенни та так і закляк у цій позі, вже почав говорити.

— Він сказав, — почав затинатися Обембе, але замовк, коли заговорив Боджа. Тоді він почав спочатку. — Він сказав… що тебе вб’є рибалка, Іке.

— Як, рибалка? — голосно спитав Боджа.

— Рибалка? — повторив Ікенна.

— Так, рибал… — Обембе не договорив. Він тремтів.

— Ти впевнений? — спитав Боджа. Коли Обембе кивнув, Боджа спитав: — Як він це сказав?

— Він сказав: «Ікено, ти…» — Він замовк, його губи трусилися, він перевів погляд з одного обличчя на інше, а тоді на землю. Не відриваючи від неї погляду, Обембе продовжив: — Він сказав: «Ікено, ти помреш від рук рибалки».

Важко забути ту чорну хмару, що вкрила обличчя Ікенни після того, як Обембе вимовив ці слова. Він глянув угору, ніби шукаючи чогось, а тоді подивився у напрямку, в якому зник божевільний, але там не було на що дивитися, окрім неба, що забарвилося жовтогарячим.

Ми вже майже дійшли до наших воріт, коли Ікенна повернувся до нас, але не подивився ні на кого конкретно.

— У нього було видіння, що один з вас уб’є мене, — сказав він.

Ще кілька слів гарячково теліпалися на його язиці, але він їх не вимовив. Вони ніби відступили всередину, наче прив’язані мотузкою, яку смикнула назад невидима рука. А тоді, ніби не знаючи, що казати чи робити, й не чекаючи, поки ми заговоримо, — а Боджа вже почав щось казати — він розвернувся і зайшов до нашого двору, а ми пішли за ним.

Кого боги хочуть знищити, на того вони насилають божевілля.

булу був божевільним.

Його мозок, як сказав Обембе, розкис