Читати книгу - "1918. Місто надій"

Павло Гаврилович намагався забарикадувати вхідні двері. Накидав ящиків, мішків, іншого мотлоху, перегороджуючи ворогам прохід. Тоді зайшов у кімнату. Дід дивився у вікно, розділене на чотири маленькі скляні кола, шукаючи більшовиків. Пролунало кілька пострілів, і глиняні стіни, прийнявши в себе свинець, відгукнулися глухим клацанням.

– Виходьте живими, бо мертвими витягнемо! – закричали червоні.

Відтак брудно вилаялись, розповідаючи, що саме вони зроблять, якщо втікачі не покинуть хату.

– Що будемо робити? – спитав дід, відсуваючись від вікна.

– Тут або пан, або пропав, – пробурмотів Павло Гаврилович.

Його погляд кружляв по хаті, шукаючи, що б таке схопити. Між піччю та дверима в кімнату були самі кочерги та лопати. Нічого, що могло б їм зараз стати в нагоді. Червоні підозріло замовкли. Так тривало хвилин зо п’ять.

– Може, вони пішли, кляті? Чорт їх забирай! – заскрипів старий.

– Де там! Певно, підлість якусь готують! – відповів Вітко.

Хлопчик якийсь час дивився на них, а тоді побіг у сіни й приніс величезну косу, що була прихована в темному кутку. Він віддав її Павлові Гавриловичу, той узяв і здивовано оглядів.

– Коси й вили… Просто як у старі часи!

Вітко вручив косу дідові, і той узяв її обережно, наче це був не інструмент, яким він так часто працював у полі, а щось водночас неймовірно цінне і смертельно небезпечне. Павло Гаврилович подивився перед собою: старий з косою, хлопчик-інвалід та він, офіцер, поранення якого лише недавно загоїлося. Золоте світло гасової лампи омивало трьох людей, наче то були три скелі посеред хвиль.

І тут вони відчули запах смаленого. Дід стрибнув до вікна, а хлопчик у сіни – струмки диму заповзали через щілини, проникаючи в оселю. Червоні обклали хату хмизом і підпалили. Спершу вогонь розгорався неохоче, незадоволено димлячи. Але з кожною хвилиною він усе більш завзято брався до ранкової трапези, дужче й дужче розгораючись біля стін мазанки. Павло Гаврилович уже хотів оголосити, що ось і кінець, фінал цієї драми – який, на жаль, давно був передбачений. Як їм вибратися з палаючої хати, коли навкруги – десяток червоних? Але він не встиг цього сказати. Хлопчик схопив кочергу, розбив вікно і закричав, що виходить. Дим повалив у кімнату, не стало чим дихати. Хлопчик, прикриваючись коміром свого сіряка, знову закричав високим дитячим голосом:

– Панове, рятуйте! Дайте мені вийти!

Вітко хотів був схопити шибеника, але його зупинив дід Свирид, хитаючи головою: мала ще дитина, рятує себе, та й справді, навіщо губити його разом із нами? Курінний думав заперечити, що через Матвія загинуть усі, але малий – знову! – висунув голову й, задихаючись від їдкого диму, закликав проявити милосердя до нього, невинного сироти. Тоді грубий голос із двору сповістив, що він може вийти, бо невинним – милість, а злочинцям – кара. Невідомо, чий то був голос, як невідомо й те, де в хлопчика взялося стільки сил, але він побіг у темні сіни, розкидав ящики й мішки, відчинив вхідні двері й вискочив на мороз. Дим повалив у хату ще дужче. Вітко з дідом причаїлися, погасили лампу й стали під стіною – так, щоб той, хто увійде, не міг їх одразу побачити. Кілька хвилин вони чули лише тонкий голос із двору. Хлопчик щось розповідав червоним, подекуди підвищуючи свій голосок, і тоді можна було розібрати окремі слова: «Я сам… їй-богу!.. сам… вогонь… не бачив… нікого…» – і так кілька разів.

«Ох, і шибеник! Хитрий! – подумав Павло Гаврилович. – Хитрий чорт, хитрий!»

Після останніх слів малого повисла пауза, після чого пролунали звуки важких кроків по утрамбованому снігу. Заскрипіли двері – вхідні, а потім кімнатні. Миттєво Павло Гаврилович розвернуся й ударив червоноармійця, що увійшов. Але удар припав солдатові в руку, він зненацька підняв свою рушницю й стрельнув у стелю. За мить дід Свирид обрушив лезо коси на тулуб більшовика – гостре залізо з легкістю увійшло в груди, продираючись крізь м’язи та кістки. Другий боєць, що йшов слідом, з несподіванки заволав, наче це його різали, і вистрибнув із хати. Павло Гаврилович подивився на старого, що перелякано розглядав труп, із якого стирчала коса.

– Треба поспішати! Мерщій! Якщо й загинемо, то в бою! – прохрипів Вітко.

Він підібрав рушницю червоноармійця, тицьнув її в руки дідові, а сам переступив через мерця. Наступні події тривали рівно п’ять секунд: саме стільки знадобилося курінному й гайдамаці, щоб вибратися з хати, вискочити надвір і прицілитися у бійця, що не встигнув і зойкнути, як повалився в сніг. Васо Кіквідзе, що стояв біля коня, ступив крок і притяг до себе Матвія, який намагався втекти. Решта бійців роззиралися, почувши дике ревіння – з трьох боків на них бігли селяни, озброєні вилами, серпами й косами. Павло Гаврилович прицілився, спрямувавши зброю на ворога. Пролунало два постріли. Перший – рушниця курінного напружилася, віддача поєдналася з громом, і маленька пляма кулі розігнала свої 9,7 грама, щоб торкнутися боку Кіквідзе, який миттєво відскочив від хлопчика. Але в цю ж мить друга куля, що вилетіла з револьвера грузина, пронизала груди Матвія, який стояв на відстані витягнутої руки від червоного командира. І тоді – в цю останню секунду, коли свинець проник у грудну клітку хлопчика, – він раптом усвідомив, що йому полегшало, що його тягар зіткнувся зі свинцем кулі й розсипався. Бо в ту мить, коли пролунав постріл, малий раптом усвідомив, що доля знайшла його; саме вона – доля – вела його за багато верст, проводячи ярами, оберігаючи від дикого звіра, від лихих людей та кривих поглядів. Це не було збігом обставин чи капризом Всесвіту, як він вважав раніше. Його подорож