Читати книгу - "Скелет у шафі"

Ще не встигла Світлана розстебнути валізу, як почула: до її оселі наближаються чиїсь кроки. «Міліція!» – викинулася з голови Крохмальської думка. Справді, учора вона настільки втратила здоровий глузд, що зовсім забула: на світі існує правосуддя, а її вчинок має відповідну назву у кримінальному кодексі. І хоча в Крохмальської було доволі туманне поняття про те, яким чином люди в синій формі виходять на слід зловмисника, але знала, що розплата буває неминучою. Ну, накажуть псові принюхатися, ось він і приведе їх до хати Крохмальської. Та й де гарантія, що за нею хтось не підглядав минулої ночі? Адже не можна повністю заховатися від чиїхось цікавих очей. Мабуть, на неї уже донесли голові сільради, а він дасть знати про неблаговидну поведінку Крохмальської професору і її за це позбавлять преміальних. А дільничний її арештує на 15 діб, кине за грати до п’яничок, нероб та розбишак. «А я тоді наполягатиму, що пожежа сталася від свічки, – подумала Світлана. – Адже тут цей невдосконалений світильник – в більшій пошані, ніж лампочка Ілліча». Проте обміркувавши все, як слід, Світлана збагнула недолік свого аргументу: все село посвідчить, що цієї ночі в Обертівці вистачало струму.

А може, це вже женуть до неї на розправу самі обертівці, аби вчинити самосуд? Поштарка їх нацькувала. Недарма у неї очі сяяли так підозріло. Крохмальська з переляку застигла, усім серцем бажаючи, аби то був хтось із міліції.

Але той, хто увійшов до хати, перевершив усі здогадки й передчуття.

Чучундер!

Від переживань, від безсоння Світлана не змогла навіть закричати. Не сумнівалася, що зараз перед нею – виходець із того світу, і заплющила очі, щоб не бачити його обсмаленого вуха, зотлілих пальців та інших пошкоджень, які повинні б були в нього бути після такої шаленої пожежі. Її затрусило, наче в автобусі. А Чучундер без запрошення сів на бамбетель і закурив.

– У мене горе, – сказав він, випускаючи дим із рота під стіл. – Цієї ночі згоріла хата моєї сестри. Мабуть, сажа зайнялася…

– У твоєї сестри? – перепитала Світлана і відчула, як її голова пішла обертом. Їй здалося, що вона божеволіє. А може, це в Чучундера після важких опіків почалася маячня? Подумавши, що його ангел-хоронитель має велику вагу в небесній канцелярії, Крохмальська притулилася до стіни. А тоді, щоб не звалитися на підлогу, – безсило опустилася на бамбетель.

– Так, Рогачка – моя сестра. По батькові, – пояснив Чучундер, аби в Світлани не виникало запитань. – Однак про нашу спорідненість ніхто не знає, та і я сам довідався про це недавно. Місяць тому…

Крохмальська від хвилювання ткнулася носом у відро з ожинами і почала їх нещадно… засолювати. Лише тепер вона збагнула: обертівці – не група поселян з примітивними інтересами, які здебільшого б’ються за межу, як герої Ольги Кобилянської. Це вона – настільки відірвана від життя, що за своїми дослідженнями не розгледіла в них найважливішого – душу, заховану під нагромадженнями літ, хвороб та невдач. Як лікар Світлана Крохмальська настільки була обізнана з анатомією людського тіла, що знала достеменно: у ньому немає місця для душі. Проте зараз збагнула, що кожен обертівець все ж мав її. Навіть якщо падав від утоми в ліжко, не знявши чобіт, то все ж у загашниках свого корпусу ховав спрагу до краси. Картинки з котиками та собачатами, серветки з парою вишитих лебедів, які можна було зустріти в кожній хаті біля дзеркала чи на шафі, паперові квітки над образами, невмілі, але щирі витинанки з газет та зошитів у косу лінійку, квітчасті хустини, синтетичні тюльпани у вазах, цвіт ружі на дворі, з якого обертівці так і не навчилися готувати варення, хіба це все не засвідчувало потяг селян до досконалості? Але щоб ніхто не здогадався про їхню вразливість і не зміг пограбувати багатства їхньої ментальності, висміяти їх та зневажити, лісові мешканці мусили бути кусючими, скептичними і недовірливими. Бо упродовж століть приїжджі тільки те й робили, що обманювали їх, використовували. От автохтони і не хочуть двічі наступати на це сільськогосподарське знаряддя, що, як тепер Світлана вже точно знала, називається граблями. Щоб відлякати зайд, – обертівці уникали зручностей у побуті і провадили допотопний спосіб життя у непролазних хащах. Ці кумедні мешканці слободи, відчула Світлана, роблять потрібнішу справу, ніж вона зі своїми поплічниками – у своєму інституті. За людьми, які досі не згинули на хуторі, непридатному для проживання цивілізованих осіб і до якого не доходять автобуси, листи і добрі вісті; які примудряються закорковувати пляшку кукурудзяним качаном, зрихтувати мінералку із соди та оцту, підтримувати архаїчними рогачами стовпи лінії електропередач і, коли під рукою немає олії, все ж швидко напекти коржів чи дерунів, кинувши тісто на розпечену бляху; які додумуються замість бинта використовувати ізоляційну стрічку, чистити зуби вказівним пальцем і стіл заміняти пеньком або колодою, – за ними стояло життя. А в неї самої та в її експериментів не було майбутнього. Світлана в цю ж хвилину зрозуміла те, що так довго досліджувала в Обертівці: місцеві мешканці народжують багато дітей не через неграмотність і не через шалену кров. Просто вони інстинктивно зберігають своє село на той випадок, коли самі розтануть. Живучи недовго, поспішають започаткувати і утвердити нове життя, щоб було кому бачити, як за городом падають зорі. Хіба не свідчили про це вишиті рушники та постіль, на яких – вічний поклик природи: ромб – чоловіче начало, трикутник – жіноче, хміль – як готовність до женячки, і ружі – як неперервний сонячний коловорот та обновлювання; і силуети пташок – як любов та парування; і краплі роси над квіткою – як символ запліднення; і листки та пуп’янки – як народження й розвиток; і квіти маку – як обітниця законсервувати і продовжити свій рід; і червоні ягідки