Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Голос перепілки 📚 - Українською

Читати книгу - "Голос перепілки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голос перепілки" автора Марія Романівна Ткачівська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 72
Перейти на сторінку:
перебила її Варвара.

Мартин розказав так, як його вчила пані Левська, уважно промовляючи кожне слово.

– Ти дивиси! Такой знає! – світилися по-дитячому Варварині горіхові очі. – А «Вірую»?

– І «Вірую» знає, – всміхнулася Стефка.

– Ану розкажи!

Мартин знову почувався хрущем, що залетів у вікно. Єдине, чого він хотів, це щоб його відпустили. Він тихо проказав «Вірую» і вийшов надвір.

– Чекай! За такі труди ти вже кусник хліба заробив, – наздогнала його Варвара й вклала йому в долоню принесений із дому свіжий шматок хліба.

Мартин затиснув у руці хліб і аж тепер збагнув, що в цьому світі все залишилося таким, як було. «Мамо, чого люди в селі такі бідні?» – запитував Мартин. «Бо часи такі, Мартине. Ще не скінчиласи война», – казала Стефка. «А коли вона скінчиться?» «То знає лише Бог», – зітхала Стефка й довго дивилася у вікно.

Тепер для Мартина все почалося спочатку. Не було ні хліба, ні кулеші. Про медівнички ніхто й не згадував. От лише «мамо» Мартин тепер казав завжди.

А з нього знову кепкували діти, яким ніколи нічим не вгодиш, якщо ти не такий або якщо в тебе не така, як у них, мама. І найбільше – якщо в тебе немає тата.

Частина друга
Ауслєндер
Першою станцією був Перемишль

У дороги свої права, навіть якщо на ній повне безправ’я.

– Schnell, schnell![62] – провадив твердим голосом рослий молодий німець із зализаною набік білою чуприною. Військовий однострій, тісно затягнутий пасок, начищені до глянцу чоботи так пасували йому, наче він у них і на світ з’явився. Однак твердий і черствий гаркіт свідчив радше про протилежне: у попередньому житті він був собакою. Роль наглядача йому пасувала, як аніяка інша.

Ніхто не знав, чому їх пересадили з потяга на вантажівки, куди так довго везли й що їх очікувало далі. Невідомість страшніша від крука: очі не видзьобає, але кров вип’є. Люди мовчки сиділи в кузові, віддаючи себе на розтерзання невідомості, і понуро дивилися на цей чужий і черствий до них світ, який уже починав смоктати з них кров. Училися звикати до свого нового статусу «Ausla…nder».[63]


Ганні було шістнадцять. Висока, зеленоока, з довгою білою косою, захованою під хустину, дівчина виглядала старшою за свої літа. Широкий вельветовий кабат[64] і така сама вельветова спідниця не були їй до лиця, але й не псували її тоненького стану. Ганні було легше, ніж багатьом іншим: її забрали разом із сестрою Параскою. Тій було вже вісімнадцять. Поруч сиділи молодиці, батьки з дітьми, відданиці, різного віку чоловіки, а також дівчата тринадцяти-чотирнадцяти років, які не мали тут ні рідних, ні знайомих. Юльці було лише дванадцять. Її забрали дорогою зі школи, коли вона стояла з дівчатами посеред села. Так і не попрощалася з мамою. «Бідна допіру не знає, де я», – плакала весь час Юлька.

– Aussteigen! Alle aussteigen![65] – репетував німець із прилизаною чуприною й тицяв на будинок навпроти. Ніхто не розумів німецької, але всі схоплювали миги й жести, якими супроводжував кожне своє слово наглядач. До його обличчя можна було черкати сірники. Часом його губа сіпалася і з-під неї полискували білі гострі зуби. Це ще більше піддавало страшків. Люди зістрибували з машин і збивалися в купки. Чоловік із прилизаною чуприною тицьнув на двері. Ці двері були лише для жінок. Чоловіки мали інше приміщення та інші двері, як і інші страхи.


То була чимала зала, де майбутні остарбайтерки мали проходити медичний огляд. Жінки потроху стягали светри й надто поволі – спідниці. У самих полотняних сорочках вони шнурочком одна за одною просувалися від лікаря до лікаря. За ними припильновувало якесь старе луб’я, убране в уніформу. Воно зазирало в сто очей і гарчало на кожну, яка відступала від черги. То був наглядач. Лікарів було достобіса багато, здебільшого поляки. Найважче було з «жіночим» лікарем. Там у кабінеті сидів голомозий розгодований поляк із писком, хоч пацюки бий. Жінкам ще так-сяк. А молоденькі дівчата стояли вперше в житті голі-голісінькі перед лікарями-чоловіками, горбатячись від встиду та закриваючись долонями (хоч би одна тобі жінка-лікарка!). Діставши після огляду плескача по задниці, вони щодуху влазили у свої сорочки й ховалися в стовпищі. Коли тринадцятилітня Оксана позадкувала від обстеження, обурений лікар так розчервонівся й запалахкотів, що, не довго думаючи, добряче лупнув її по голові. Усі інші боялися навіть дихати!

1 ... 24 25 26 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голос перепілки"