Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

їхні посадники «же многу тяготу людемь симь створиша продажами и вирами»[147]. Порівнюючи ці згадки зі словами Серапіона Володимирського, можна помітити наголос не на «пограбуванні в очікуванні доходів», а на власне «продажах та вірах», тобто тут скоріше йдеться саме про те, що суддя будь-яку справу хотів завершити вироком, а не примиренням сторін. Адже, як відомо з Мірила праведного., у разі, коли людина когось безпідставно звинувачувала, вона каралася тим самим покаранням, яке передбачалося за звинуваченням: «…Прияти ту жє казнь чаитє оже на друга гластє. Божии законъ тако велить»[148]. Суддя ж отримував певний відсоток від штрафів і був зацікавлений збільшити їхню кількість.

Церква засуджувала таку практику, і прикладом тут може бути текст Повчання тверського єпископа Симеона із критикою князя, що ставить неправедного суддю: «И рече єпископ: “Аже будеть князь добрь, богобоин, жалуеть людий, правду любить, — исбираеть тиуна или коего волостеля — мужа добра и богобоина, страха Божия полна, разумна, правдена, по закону Божию все творяща, и суд ведуща, и князь в рай, и тивун в рай. Будеть ли князь без Божия страха, христьян не жалуеть, сирт не милуеть, и вдовицями не печалуеть, — поставляеть тивуна или коего волостеля — человека зла, Бога не боящася и закона Божия не вєдуще, и суда не разумєюще, толико того деля, абы князю товара добывал, а людий не щадить. Аки бешена человека пустилъ на люди, дав ему мечь, — тако и князь, дав волость лиху человеку губити люди. Князь во ад и тиун с нимь во ад!”»[149].

Громади теж намагалися обмежити сваволю князя та його урядників. Імовірно, основним формально-юридичним засобом для цього були договори, відомі також під назвою рядів, які з князями укладали віча стольних міст при посаженні на стіл. У них, зокрема, містилися обмеження сваволі князя та його адміністрації у розгляді судових справ. Так, у ряді Ігоря Ольжича з киянами 1146 р. серед іншого висувалася вимога, щоби князь особисто судив киян, а також запроваджувалося обмеження княжого права на призначення тіунів, які мали бути поставлені «по волі киян». Згодом розширення цих норм можна побачити в текстах договорів Новгорода з князями, укладених у другій половині XIII–XV ст., — єдиних серед договорів цього виду, що дійшли в повному вигляді, а також у реконструкціях договорів XIV ст. полоцьких князів з вічем їхнього стольного міста[150].

Проте в історичній перспективі ця боротьба громад виявилася приреченою. Показовою в цьому відношенні є еволюція ролі княжих намісників як суддів у XIV–XVI ст. у Литовській та Володимиро-Московській державах. Вони поступово перетворилися з княжих управителів віддаленими територіями на «кормлінників», які у ВКЛ мали назву державців, тобто осіб, що отримували для збагачення певне намісництво як винагороду за службу. Для «кормлінників» їхні намісницькі адміністративні та судові функції були лише вимушеним придатком.

Водночас не слід перебільшувати неправосудності та здирливості судової влади. Звісно, князь та його урядовці, намісники та тіуни були зацікавлені в якомога більших доходах, але надмірна зухвалість могла призвести до відвертого конфлікту з громадою, результат якого міг бути непередбачуваним. Далеко не одному князю такі конфлікти коштували не лише столу, а й життя.

У певному зв’язку саме з проблемою фіскальної сутності світської судової влади перебуває компетенція Церкви у світських справах. Якщо первинна юрисдикція церковного суду в Давній Русі була цілковито пов’язана з функціонуванням церковних установ, а також із питаннями віри та церковних канонів, то із часом вона помітно розширилася. До відання Церкви, зокрема, передавалися справи, які могли призвести до значного збідніння сторін, якби їх розглядав княжий суд. Це справи про поділ спадкового майна між братами, сімейні конфлікти, конфлікти за участю представників найбідніших соціальних верств (вдови, задушні люди тощо), а також низка справ, в яких постраждалою стороною були жінки.

При цьому відокремленість церковного суду від світської влади в княжу добу ще не стала повною. Так, хоча вдови були Церковним статутом Володимира віднесені до людей церковних, справи яких належать до компетенції церковних судів, захист удів водночас визнавався однією із чеснот княжої влади, що підкреслено і в Повчанні Володимира Мономаха (початок XII ст.), і в Повчанні тверського єпископа Симеона (друга половина XIII ст.). Виходячи з термінології Житія Феодосія Печерського, і судія, який згадується як такий, що обібрав вдову, теж мав належати до влади світської. Відомі випадки, коли, не задовольнившись рішенням справи в суді світському чи церковному, сторони чи одна зі сторін намагалися вирішити свою справу в іншому суді, звертаючися зі скаргою до духовного ієрарха чи князя відповідно[151]. Крім того, опосередковано на можливість перехресного оскарження вказують деякі житійні матеріали, зокрема Житіє Феодосія Печерського. Тож слід говорити не стільки про дві окремі судові влади, а про подвійність судової влади Давньої Русі княжої доби, в якій дві гілки судової влади, світська та церковна, були дуже тісно переплетені.

Не можна обійти увагою і таку особливу рису давньоруської судової влади, як її альтернативність та, до певної межі, необов’язковість. У сучасному суспільстві функція розв’язання конфліктних ситуацій між його членами покладається переважно на судову гілку державної влади. Однак на ранніх етапах історичного розвитку суспільства державна влада мала миритися з існуванням позасудових засобів вирішення таких конфліктів. Княжому суду (про церковний суд таких відомостей наразі немає) була альтернатива — можливість для сторін укласти мирову угоду чи вирішити справу двобоєм, тобто «Божим судом».

Важливим засобом розв’язання конфліктів був примирний договір. Такі угоди укладалися між сторонами конфлікту й містили в собі умови примирення. За загальноприйнятою точкою зору, вони виникли на додержавному етапі розвитку суспільства як альтернатива кровній помсті.