Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

На сьогодні відомо декілька десятків текстів давньоруських примирних договорів, однак усі вони датовані XIII–XV ст., причому більшість походить саме з останнього XV ст. Примирні договори, давніші за другу половину — кінець XIII ст., не відомі, однак деякі з берестяних грамот XII–XIII ст. можна віднести до пропозицій укласти такий договір. Це зумовлено передусім кращою збереженістю актового матеріалу, який походить з XV ст. та подальших століть, а також тим, що до середини XIII ст. письмове оформлення цивільних договорів усіх типів було відносно рідкісним явищем. Для сторін більше значення мали свідки договору, ніж формальна фіксація його умов. Примирні договори могли бути укладені сторонами як без ініціювання судового розгляду справи, так і на різних стадіях судового розгляду справи або навіть після нього. Відомі випадки, коли договір укладався після винесення рішення судом, з його урахуванням, чи скасовуючи вирок[152].

Причини поширення договірного порядку вирішення спорів у Давній Русі княжої доби лежали як у матеріальній, так і в духовній (ідеологічній) сферах. Матеріальний аспект проблеми — це обов’язок сторони, яку визнають винною, сплатити «судові витрати». Враховуючи здирництво княжих суддів, намісників і тіунів, цей чинник мав велике значення.

Духовний аспект проблеми пов’язаний із релігійністю середньовічного суспільства і, відповідно, вірою винної сторони в те, що в разі позитивного для неї рішення світського суду чи її перемоги на «полі» тягар гріха на її душі збільшиться, і, відповідно, страшнішою буде й Божа кара. Вирішуючи же справу миром, через укладення примирного договору, сторони ніби не виносили справу на очі Бога і лишали її цілковито в земному світі.

Водночас сторона чи обидві сторони могли активно вимагати представлення своєї справи на очі Бога, вважаючи себе цілковито правими у цій справі. «Божий суд» так само належить до найдавніших способів вирішення конфліктів. Релігійні уявлення про реальну сутність божества та його безпосередній вплив на життя суспільства і всього видимого світу (т. зв. міфічний світогляд) уміщали й можливість звернення до такого божества за захистом. І, відповідно, прояв його волі вбачали в належній допомозі правому та покаранні винного.

Якщо в середньовічному праві Західної Європи «Божий суд» закріпився у формі способів доведення, то в Давній Русі ще на дописемному етапі її історії відбулася та метаморфоза, що судовий поєдинок («поле»), на відміну від ордалій і присяг, перетворився на самостійне явище, до якого зверталися сторони тоді, коли не могли вирішити справу іншим чином. Судовий поєдинок у Руській Правді не згадується, проте він відомий як за більш ранніми звістками, так і пізнішими актами. Найдавніша відома письмова згадка міститься в книзі «Дорогі цінності» (903–913 рр.) арабського енциклопедиста Ібн-Русте. «Поле» згадується і в Договорах Смоленська з Ригою та Готським берегом XIII ст., і в Псковській та Новгородській судних грамотах XIV–XV ст., і в актах Північно-Східної Русі XIV–XVI ст.

Раніше зверталася увага на те, що земний княжий суд був у свідомості русів пов’язаний із вищим Божим судом. Лише якщо князь не міг, на думку сторін, належним чином вирішити їхню справу, вони могли звернутися до поєдинку як безпосереднього Божого суду. Саме таку ситуацію описував Ібн-Русте, зазначаючи, що, якщо сторони спору незадоволені вироком князя (царя), то вони можуть вирішити свою суперечку боєм на мечах[153].

Наявність реальних альтернатив княжому суду, а також можливість скористатися ними навіть після формального винесення вироку, становили ще один засіб захисту від сваволі влади, перебуваючи в одному ідеологічному концепті з діяльністю громади з гарантування законності влади. Іншим засобом такого гарантування була участь представників громади в самому судовому процесі.

Для оцінки сутності судової влади на Русі буде корисним порівняння її з основними рисами судової влади в західноєвропейських середньовічних державах відповідної доби. У цьому зв’язку слід констатувати, що, по-перше, судова влада в Давній Русі, як і влада загалом, не зазнала такого розпорошення, як у Західній Європі, де існували королівські суди, суди великих і місцевих феодалів, церковні суди, міські комунальні суди, доменіальні суди. І це не враховуючи ще й спеціальних судів, на зразок суду інквізиції. Кожен із таких судів був виявом окремої судової влади чи, принаймні, окремої гілки судової влади, оскільки й право на суд для відповідних осіб було виявом їхніх владних функцій.

Власне з останнім пов’язана й інша риса судової влади в Західній Європі — суд був символом влади. Суд вершився іменем відповідної наділеної владою особи: короля, герцога, єпископа або ж міста. Водночас на Русі ні намісники, ні тіуни не були суверенними носіями влади, а лише княжими службовцями. Навіть церковний суд на Русі перебував у зв’язку з княжою владою.

Звідси ще одна особливість: суд у Західній Європі був безальтернативним. Якщо на Русі він мав цілковито доступну альтернативу у вигляді примирних договорів та «Божого суду» у формі поєдинку, а в перші століття — ще й кровної помсти, то в тодішніх західноєвропейських державах така альтернатива була відсутня, оскільки розглядалась як порушення суверенітету влади.

Отже, судова влада Давньої Русі княжої доби була явищем винятково складним і багатогранним. Вона відзначалася дуалістичністю, пов’язаною з розподілом судових функцій між князем і церквою, а також альтернативністю та необов’язковістю, що виявлялись у можливості не виносити справу на суд через укладення примирного договору або відмовитися від винесеного судом рішення, передаючи справу на «суд Божий» чи укладаючи примирний договір. Крім того, судову владу «розривала» внутрішня суперечність: інтереси суспільства вимагали, щоби суд був арбітром, зорієнтованим не стільки на покарання, скільки на припинення конфлікту в суспільстві, а інтереси князя та його службовців вимагали поставити на перше місце фіскальну функцію, що наповнювало скарбницю та сприяло добробуту самих суддів.

3.2. Княжий суд

Щодо розвитку органів державного управління княжу добу слід поділити