Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

на два приблизно рівні періоди: (1) від другої половини — кінця IX ст. до кінця XI — початку XII ст.; (2) від першої половини XII ст. до середини XIV ст. Такий поділ зумовлено початком формування на межі XI і XII ст. первинної протосистеми органів державного управління, т. зв. двірцево-вотчинної системи. Тож поділ на прадавній та новітній періоди княжої доби власне є поділом на час до виникнення будь-яких усталених органів державного апарату та на період формування та діяння первісних органів управління. Це відобразилося й у царині правосуддя.

У прадавній період суд здійснював переважно князь особисто. Відносно невеликі земельні масиви, підконтрольні Рюриковичам, а також практика щорічних об’їздів цих земель (полюддя) робили суд доволі доступним. При цьому значною частиною території Київської Русі управляли місцеві правителі, прикладами яких є відомі за літописними згадками древлянський князь Мал та полоцький князь Рогволод. Вони ж і судили населення цих земель.

Проте одноосібно князь не мав би змоги охопити увагою такі два центри первісної Київської Русі, як південний Київ та північний Новгород. Із часом до них додалися нові території, набуті як через колонізацію, так і через приєднання племен-пактіотів. Окрім того, перші Рюриковичі чимало часу проводили у військових походах. Тож для здійснення княжих функцій, зокрема для збирання податків і відправлення правосуддя, вони ставили намісників чи посадників, переважно із числа родичів чи наближених до князя осіб.

Так, Ян Вишатич, що виконував 1071 р. в Білоозері обов’язки намісника, був відомий насамперед як княжий воєвода і лише в згаданий літописом рік йому доручили збирання данини й відправлення суду. Ймовірно, так само століттям раніше намісником для древлян був призначений воєвода Свенельд. Намісники були заступниками особи князя, його альтер-его, в тих землях, куди призначалися, і наділялися повним обсягом державної, зокрема військової та судової, влади.

Крім намісників, певним обсягом владних повноважень наділялися управителі княжих маєтків, ключники та тіуни, а в громадах — тисяцькі та соцькі. Питання про походження цих посадовців є предметом наукової дискусії. Однак, незалежно від наукових концепцій, слід відзначити головне для нас — до останньої чверті XI ст. причетність жодної із цих категорій до власне системи державного управління, зокрема й суду, не засвідчується джерелами.

Отже, в прадавній період княжої доби фіксуються лише дві форми світського суду: княжий та намісницький. Причому другий був не більш, ніж вимушеним заміщенням першого у разі, коли з тих чи інших причин справу не мав можливості розглянути сам князь.

Судовий процес у цей період відзначався загальною простотою. Сторони виступали перед князем-арбітром, який, як уже зазначалося, мав передусім сприяти примиренню між ними. Коли, на думку сторін, він не міг винести належного рішення, сторони зверталися до «вищого суду», викликаючи одна одну на поєдинок. При цьому є всі підстави припускати, що на розгляд суду потрапляли переважно справи цивільні. У царині кримінальних відносин суд як інститут припинення конфліктів конкурував не лише з правом примирення, а і з кровною помстою. Останню скасували, як відомо, лише в другій половині XI ст. за рішенням Ярославичів.

Другий (новітній) період княжої доби, перша половина XII — середина XIV ст., став часом активного державного розвитку Русі, виникнення та зміцніння первісного державного апарату, т. зв. двірцево-вотчинної системи управління. У межах цього періоду відбулося й укорінення ідеї держави, коли князь-правитель став асоціюватися вже не з конкретною персоною, а з титулом володаря.

Головними рисами двірцево-вотчинної системи управління були (1) концентрація управлінських функцій у межах княжого двору з його системою придворних посад, який поступово оформлюється як провідний елемент державного управління; (2) система управління княжими доходами, уособленням якої стали т. зв. служби (княжі броварі, хмільники, медовари, бобровники, бортники тощо), підконтрольні окремим дворовим посадовцям; (3) виконання ряду владних функцій княжими урядниками, які управляли княжими маетностями, передусім тіунами. Одночасно зросла кількість княжих службовців, передусім дворян, які, на відміну від дружинників, є саме службовцями, а не воїнами.

Княжі намісники та посадники, а також тіуни, тисяцькі й соцькі з представників князя чи його урядників остаточно перетворилися на державних службовців. Це спричинило певні світоглядні зміни. Так, невідомо, щоб громади в прадавній період виказували незадоволення людьми княжого дому, але існує чимало повідомлень про ситуації, коли громада, яку репрезентували віче та/або службова аристократія, згодом висловлювала зауваження щодо призначень тих самих намісників і тіунів, але вже у статусі службовців, а не людей княжого дому. Громада намагалася взяти під свій контроль призначення нових службовців, а також нерідко не дозволяла князю змінювати на свій розсуд старих посадовців.,

У сфері судочинства зміни полягали в розвитку наявних судів і створенні нових судових ланок. Намісницький суд, як і раніше, був репрезентантом княжої влади. Однак під кінець княжої доби набуває поширення практика надання привілеїв, за якими певні особи наділялися правом судитися винятково перед князем. Тим самим у суспільній свідомості намісницький суд починає відмежовуватися від власне княжого. У подальшому різне ставлення до суду намісників і князя лише посилиться, і це призведе до їх ієрархічного розмежування на місцевий та вищий суди.

Найбільше в новітній період княжої доби видозмінилася роль тіунів як суддів. Уперше тіуни-судді згадуються в Повісті временных літ при описанні останніх років життя Всеволода Ярославича (кінець 1080-х — початок 1090-х рр.), коли князь відійшов від справ і поклав їх на службовців[154]. Імовірно, час від часу тіуни відправляли судові функції і раніше, заступаючи відсутнього в місті чи зайнятого іншими справами князя. Спираючись на текст Повчання Володимира Мономаха, навіть на початку XII ст. покладення судових функцій на тіунів ще не було загальноприйнятим, проте вже у другій половині XIII ст., судячи з Повчання тверського єпископа Симеона, така практика стала нормою.

Складніше визначити роль у відправленні суду бояр, а також членів княжого двору. Окремі відомості про участь бояр у суді князя знаходимо в літописній повісті про ув’язнення рязанських князів Всеволодом Велике Гніздо, проте загальнопоширеною така практика не була. Ймовірно, участь цих осіб у княжому суді була необов’язковою, але з плином часу усталилась і зрештою трансформувалася в інститут спільного суду господаря та Панів-Ради у