Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Не відчуваючи землі під ногами, Таня полетіла в гуртожиток, зібрала речі й сіла в перший автобус на зупинці. Вийшла на останній зупинці. Це був аеропорт.

Стискаючи в руках маленького іграшкового зайчика, вона підійшла до каси.

– Мені дуже потрібен білет, але я не маю грошей. – Вона простягнула у віконце перстень.

Касир задумливо поглянула на неї.

– Підійди до синіх дверей, я зараз вийду, – сказала жінка і гримнула віконцем.

Сині двері відчинились, і касир вийшла до залу. Таня знову простягнула їй перстень.

– Заховай, – мовила жінка. – Куди ти зібралась?

– Не знаю.

– Зрозуміло… Скільки тобі років? У тебе є паспорт?

– Є, мені сімнадцять за місяць.

Касир сумно похитала головою:

– Хто це тебе так?

– Вітчим, – відповіла Таня, дивлячись касиру в очі.

За годину дівчина вже була в літаку, в останньому ряді. Перстень був знову в кроликовому животику, а в гаманці лежало трохи грошей. Стюардеса доторкнулась до її плеча:

– Ти колись літала?

– Ні.

– Не бійся, все буде добре.

Таня вже не боялась, тепер уже все буде добре. Вона в це вірила. А як можна було не повірити, коли незнайома людина повела її в кафе і нагодувала, а потім посадила на літак і сказала, що в Харкові її зустрінуть добрі люди і допоможуть?

Її зустріли і допомогли, і вона стала жити своїм життям, про яке завжди мріяла.

Сумувати за містом, яке її пережувало і виплюнуло, у неї не було бажання. Ностальгії по Жовтоводську не було.

Кажуть, що ностальгія – це поклик води, в якій купають немовлят. Та вода потрапляє до рота, в очі, немовля її п’є, і вона стає його частинкою. Кажуть, що потрібно вертатися до цієї води хоч інколи, щоб усе було добре.

Навіть у найстрашніших снах Таня не могла уявити, що повертається у Жовтоводськ. Для неї харківська вода, не найкраща на землі, стала рідною – це був присмак свободи і щасливого майбутнього, і вона любила її запах. Так після червневого дощу пахне каміння на березі річки. Цей аромат літає в повітрі, допоки каміння мокре, а потім сонце забирає його, залишаючи по собі тепло.

Але у воду Жовтоводська вона не повернеться ніколи.

Одного разу Тетяна сиділа в човні, прив’язаному ланцюгом до великого корча, і дивилась на річку. І раптом почула дитячі голоси і якийсь вереск. Вона обернулась. Попереду йшла дівчинка, вона зупинилась, поставила кошик і нахилилась до нього. І раптом, у воду, де річка була глибокою, один за одним попадали троє малесеньких кошенят. Все, що запам’ятала Таня, – це сміх і знущання дітей, каміння, що летіло в тих нещасних, які бовталися у воді й відчайдушно боролись за життя.

Таня стрибнула у річку. І мало що пам’ятала потому. Вона тонула і ловила кошенят, аж поки хтось не вхопив її за комір. Це був сусід, котрого всі називали Шпаком, він повертався на човні з риболовлі. Діти порозбігались. Дядько Шпак сказав, що тут завжди топлять кошенят. Усіх їх, порятованих, Таня принесла до себе в сарай, і молоко для них брала в бабусі з сусідньої вулиці.

Кошенята зміцніли, двох вона віддала, а рудого Ромку залишила собі, бо відчувала, що він єдиний у цілому світі, хто її любить.

Любий Ромко… Звісно, його вже немає…

Таня згорнула щоденник. Спати зовсім не хотілось. Притискаючи зошит до грудей, вона підійшла до вікна. Будинки, занурені в сон, майже голі дерева, дитячий садок, автомобільна стоянка – усе це було, як у дитинстві, але жодних емоцій не викликало. Байдуже вона поглянула на вікна квартири вітчима і подумала, що зараз для неї важливим є цей щоденник, бо зможе розповісти її синові більше, аніж вона сама.

Вона розгорнула зошит, узяла ручку й написала:

«Вибач мені, сину, я нічого не могла змінити. Я люблю тебе».

Ось і все. Більше немає слів.

Дивно – спочатку думаєш, що сказати, а коли настає час, розумієш: слова не потрібні. Якими б вони не були змістовними чи привабливими, вони не можуть передати болю. Особливо болю, назбираного роками, коли позаду ночі без сну, зачинені перед носом двері, порожні та байдужі очі тих, хто за покликом крові й сумлінням був зобов’язаний підставити плече.

На стіну падали сонячні промені. Таня подивилась на годинник. Десять хвилин по сьомій.

Оксана Прокопівна вже давно поралась на кухні. Таня замоталась у рушник і вийшла з кімнати. Вчителька тримала в долоні якісь капсули.

– Доброго ранку! Ось, п’ю від тиску і остеопорозу. Не допомагають, а я все ж п’ю, дурнувата стара!

– Ви не стара. – Таня усміхнулась. – Ви доросла.

Та що можна сказати жінці, яка о такій порі вже із