Читати книгу - "«Аляска»"

— Усі ви одинакові: як у ліжко — то одразу, а під вельон — силоміць тягнути треба.

Міхаель не став сперечатися з дівчиною, яка піддалася його впливу. Світлана кілька секунд покрутила носиком і, глибоко зітхнувши, пішла в кабінет, роззираючись навсібіч.

— Чекай тут. Зараз буду.

За хвилину медсестра повернулася з пляшками фізрозчину та крапельницею.

— Тримай. Тільки акуратно… — насамкінець застерегла Світлана.

Квапливо просунувши руки крізь металеві ґрати, Міхаель схопив дві пляшечки прозорої рідини, якими планував очистити організм Антона.

— Ти ж мене знаєш, — запевнив він медсестру і, рукою надіславши цілунок, зник у нетрях «Аляски».

Міхаель поспішав. Пригортаючи до грудей пляшечки з «живою водою», він крадькома повертався до палати. З власного наркологічного досвіду він знав, що найголовніше після будь-якого отруєння вчасно вимити з крові заразу. «Не спізнитися, тільки б не спізнитися», — струменіло в його голові. Просування навшпиньки убезпечило пацієнта від зустрічі з санітарами, чиї голоси раз по раз витали коридорами з різноманітних палат і кабінетів. Діставшись рідного порогу, Місько просочився крізь шпарину прочинених дверей і враз скомандував Бемолю пильнувати коридор.

— Бемолю, на шухер. Раптом що, гукнеш… Гукнеш… — Міхаель завис, добираючи кодове слово, яке послугувало б йому сигналом про небезпеку, та зненацька за нього це завдання розв’язав сам володар мелодійного голосу.

— Не турбуйся про це.

Бемоль рушив до дверей, наповнивши на останок палату символічною піснею Марії Бурмаки.

Артист зачинив за собою двері, і далі наспівуючи в коридорі все ту-таки пісеньку приглушеним голосом.

Початок куплету вселив у Міхаеля впевненість у його намірах, і він спокійно взявся рятувати Антона. Пацієнт нашвидкуруч обладнав із вішака для одягу стійку під пляшечки з фізрозчином, випустив з тари патрубки й увігнав голку у вену непритомного Водолаза. Перші краплі рятівної рідини потекли до організму Антона.

Григорій і Шпряха мовчки спостерігали за порятунком свого сусіда, оцінюючи його шанси як мінімальні: надто сміливо він виступив проти Павловича і його горлорізів. Гнітючий настрій запанував над кожним, хто лежав у палаті з нещасливим номером. Підвівся навіть Кома, який завжди тримався осторонь усіх процесів, що стосувалися гноблення пацієнтів. Він мовчки причимчикував і співчутливо глипнув на безтямного Антона, зустрівся очима з Міхаелем і найтеплішим поглядом побажав тому успіху. Місько всівся на своє ліжко і з хвилювання почав лічити краплини, що беззвучно падали, вливаючись в Антонове тіло.

Тим часом Бемоль сумлінно стояв на варті, зазираючи вряди-годи до сусідських палат і гуляючи вздовж коридору з піснею, яку нашіптував собі під ніс. Його закладені за спину руки й погляд, що ковзав підлогою, сигналізували випадковим перехожим про чергову примху неврівноваженої людини, що загрузла у власних думках. Ніхто з психічнохворих, які траплялися на шляху, не виявив жодної цікавості до його самотнього вештання. Нікому не було діла до розспіваного пацієнта, оскільки навіть здорові тут з’їжджали з глузду. Виняток становили хіба що стерв’ятники Павловича. Бемоль, як ніхто інший, знав про це, тому щойно за рогом з’явився Прапор, він зупинився, оцінив відстань до тринадцятої палати і, усвідомивши невигідність своєї позиції, відразу ж затягнув:

Раптова зміна в поведінці співочого психа змусила санітара поцікавитися метою його прогулянки:

— Ти чого тут тиняєшся, психу?!

Прапор націлено крокував до тринадцятої палати. Відстань між ними скорочувалася щосекунди — ось-ось місія Бемоля провалиться… Не гаючи часу, Бемоль «накрутив» свій голос якомога дужче, рятуючи Міхаеля від можливого викриття шлягером «Братів Гадюкіних».

Бемоль настільки увійшов в образ вокаліста, що почав навіть танцювати, сніжинкою кружляючи довкола санітара й дедалі гучніше волаючи застережну пісню для рятівника Антона: