Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

– Що, просто в дитячу пісочницю?! – жахнувся Олег.

– Ну так, адже насипний пісок добре всмоктує пролиту рідину, у цьому випадку кров, – знизав плечима Араміс. – До того ж, після цього пісочницю легко перекопати, прибравши з поверхні всі сліди.

– А якщо діти почнуть там копатися, пасочки ліпити?

– Не почнуть. Я ж сказав, що дитячий майданчик занедбаний: малечу звідти давно вже витіснили місцеві алкоголіки, наркомани й любителі собак.

– До речі, а якщо собачка якась у пісочку пориється?…

– Оце можливо, однак і з цим упоратися нескладно. Приміром, посипавши пісочницю тютюном. Розірвати цигарки з однієї-двох пачок… Дешево й сердито, бо чим дешевші цигарки, тим смердючіші! Уваги на це ніхто не зверне, а собак відлякне.

– Добре, і це приймається, – погодився журналіст.

– Якщо не вірите, можете подивитися наше відео.

Араміс потягнувся до мишки, щоб розбудити комп’ютер, однак Олег зупинив його:

– Стривайте, не треба: я вже все зрозумів. Вербувальницю без довгих пояснень зарізали, кров злили в пісок, немов на фільтрувальний папір, сліди вбивства сховали, а труп відвезли, наприклад, у багажнику автомобіля на Пущу-Водицинський цвинтар.

– Так, тіло сховали у величезний пластиковий мішок для сміття, щоб кров не забруднила багажник, – підтвердив «мушкетер», – і відвезли на околицю цвинтаря зовсім в інший район Києва. Як і всюди, там є «собачники», які ранком вигулюють домашніх улюбленців. Одна з «собачниць» і наштовхнулася на тіло, викликала міліцію…

– Стривайте, я про інше. Якщо у вас є відеозапис убивства, отже, ваша компанія про все знала заздалегідь – тобто у ніч із середи на четвер?

– Так, ми про все знали, – спокійно підтвердив геній технічних наук.

– А чому ж міліція дотепер ні про що не відає?

– Ми не збираємося повідомляти міліцію, – холодно мовив Атос. – Нам просто хотілося знати, як здохне ця мерзота – отож ми знаємо! Особисто нам хотілося. Мені й д’Артаньян особливо. Через що саме хотілося, цілком маєте розуміти.

– Але якщо ви заздалегідь знали, де її вб’ють…

– Ну, знали, і що з того?

– Знали, інакше не змогли би приховану відеозйомку зорганізувати! Отже, знали ви – загалом-то, приватні особи. Але чому ж тоді про це не знала міліція?! Або чому швидко не довідалася…

– А ти впевнений, що наша моторна доблесна міліція ХОТІЛА б довідатися про це? – доволі жорстко поцікавилася д’Артаньян. Як і під час минулої зустрічі, на відміну від хлопців, вона безцеремонно «тикала» Олегу. Скориставшись його розгубленістю, дівчина додала з легким торжеством у голосі: – Отож-бо й воно, що міліції ця справа глибоко фіолетова, тому менти дотепер не знають ні місця здійснення вбивства, ані самого вбивцю.

– Отже, вам убивця теж відомий?!

– Зрозуміло. Арамісе!..

Смикнувши мишку, геній технічних наук розбудив сплячий комп’ютер, відкрив одну з тек на робочому столі й урочисто проголосив:

– Знайомтеся, от він, наш теперішній кілер! Відповідно до класифікації, заведеної у нашій невеликій, але злагодженій групі чистильників суспільства від негідних елементів, дістав прізвисько Патрача Тринадцятого.

Виниклий на екрані монітора тип, ймовірно, переміг би в будь-якому кастингу на роль типового вбивці: важка квадратна щелепа, потужні надбрівні дуги, глибоко посаджені вічка, приплющений ніс, низьке, немовби зрізане чоло… Жах!

– Патрач – це, ймовірно, на честь знаменитого Джека-Патрача? – припустив журналіст.

– Можна подумати, ти знаєш когось іншого з настільки специфічним ім’ям! – посміхнулася д’Артаньян.

– Як не дивно, знаю: Патрачем звали чорного дога в моєму улюбленому кінофільмі «Зорро». У тому, де Ален Делон зіграв.

– Ален Делон?… Не пригадаю щось.

– Не дивно. Я ж трохи старший від вас.

– У кожному разі, ми не стали б називати кілера собачою кличкою, – сказав Атос.

– А чому номер тринадцятий? – поставив нове запитання Олег. – Де дюжина попередніх Потрошителів?

– Ніде. Патрач одержав такий дивний номер на додачу до імені через катастрофічну невезучість.

– Ага! І в чому ж вона проявляється?

– Хоча б у тім, що зараз Патрача Тринадцятого вже немає в живих, як і його останньої жертви – мадам вербувальниці.

– Що-о-о?!

Шокований Олег по черзі оглядав «мушкетерів», немовби вишукуючи найменші ознаки підступу на їхніх обличчях. Але ні, не схоже, щоб із ним жартували. Здається, вони всерйоз…

– Отже, сьогодні мене запросили, щоб отак залюбки повідомити про нове вбивство?

– Ну-у-у… до певної міри так і є, – криво посміхнувся Атос. – Хоча якщо точніше, то запрошували вас дізнатися не про вбивство, а про те, що сьогодні біля полудня з нашого суспільства вичищено чергового мерзотника.

Журналіст знову подивився на екран монітора й вимушено погодився: