Читати книгу - "Руденька"

хотілося перекреслювати кілька прекрасних років спільного життя однією неприємною ситуацією, тим паче, я завжди поважала людей, які могли сказати тобі правду в очі. Я влаштовувала йому якісь сюрпризи, у відповідь чулося: «мене дратує твоя тенісна сумка в коридорі». А раніше це його так зворушувало… Ну то таке… Мені урвався терпець, я спакувала якісь шмотки і без копійки за душею переїхала жити до Аньки – єдиної людини, яка завжди складала докупи пазли моєї душі чи розбитого серця. Я хвилювалася за тата, у мене щодня була температура тридцять дев’ять, страшенний кашель, я не могла спати, їсти – одне слово, відчула на собі весь стандартний набір задоволень, який зазвичай з радістю супроводжує стресові ситуації. Як завжди, мене підтримувала Анька та Він, годинами розмовляючи зі мною по телефону. Його бездоганне почуття гумору перемагало мій пригнічений стан. Тата прооперували, батьки повернулися з Німеччини, так і не дізнавшись про те, що ми з Глібом розлучалися, бо акурат перед їх приїздом він вийшов зі стану депресії, прорікши, що не може жити без мене. Все стало на свої місця, але, як то кажуть, «осадочок лишився». Є речі, які запам’ятовуються. І не про його зраду тут мова. Він залишив мене саму, коли я так потребувала його допомоги й підтримки, він не спитав, куди я йду, до кого, де житиму і чи маю гроші. Аякже! У нього ж у той час була депресія… Так уперше в моєму «подружньому» житті виникла ситуація, завдяки якій я вкотре переконалася: розраховувати в житті можна лише на себе. Мені просто здавалося, що я не можу звіритися на цю людину… нас ДВОЄ, але я – САМА. І не допоможуть новорічні ночі в Лас-Веґасі, прогулянки рука в руку вуличками Сан-Франциско, сніданки в Нью-Йорку і рожеві бантики на подарованих машинах. Можна скільки завгодно купатися разом у теплому океані під тропічною зливою Балі, та при цьому знати, що «вся ідилія» триватиме рівно до чергової стресової ситуації в моєму житті. Бо я – САМА. Тому мене й не надто засмутило наше розлучення… Я завжди знала, що ці стосунки рано чи пізно скінчаться, втім, як і будь-які інші. П’ять років – це навіть багато. Кохання зазвичай помирає набагато раніше. Якщо це звичайне кохання…

Якщо чесно, я чудово розуміла Гліба… надто у червні 2010 року… І я знала, що йому зі мною погано… Я й сама б від себе пішла… Останні кілька місяців мене не існувало… ні для кого. Мене просто не було. Я жила тільки для однієї людини. Я жила для Чоловіка, якого останні сім років любила як друга, як брата, як короля, як героя кіно, як… Він був для мене всім і міг замінити мені цілий світ. Він жив в іншій країні, і єдиним способом спілкування з Ним був e-mail, skype, телефон… і літаки.

Це був період, коли ми вирішили разом попрацювати… Мені хотілося з Ним працювати, тому що для мене в принципі було неважливо, що з Ним робити… аби тільки з Ним. Йому довелося зі мною працювати, адже Йому потрібна була людина, якій Він зможе довіряти… через ситуацію, в якій Він опинився. Він завжди називав мене «розумною дівчинкою», а я завжди вважала Його геніальним бізнесменом. Мені було цікаво попрацювати з Ним, повчитися у Нього. Зазвичай, коли ставиш людині якесь питання, ти заздалегідь можеш припустити п’ять, десять, двадцять варіантів відповідей, залежно від поставленого питання і від рівня твого IQ. У Нього завжди знаходилася двадцять перша. Його відповіді ніколи не потрапляли під жоден з тих варіантів, які я собі припускала. Він мислив інакше, говорив інакше, Він був не такий, як усі. Він був людиною Світу.

Моя робота з Ним… пекло і рай… мука і втіха… сльози і нескінченний сміх… Він зводив мене з розуму… Я тижнями ні з ким не бачилася, не зустрічалася з батьками, не ходила на теніс, я забула, що таке їсти, користуючись ножем і виделкою… я відвикла їсти сидячи… я відвикла їсти у принципі… Я заїжджала на Мак Драйв до Макдональдса о другій-третій годині ночі, тому що крамниці в цей час були вже зачинені, а вдень заїхати до них я не могла. Сон став для мене утопією і мрією… я лягала спати о четвертій-п’ятій ранку, а о сьомій – вже прокидалася і сиділа біля комп’ютера… Я не відповідала на телефонні дзвінки друзів і знайомих… у мене просто не було на це часу. Моє «подихати повітрям» зводилось до того, щоб навстіж відчинити вікно о третій-четвертій ранку, сісти в угах на підвіконня і, обіпершись об стінку, жадібно викурити сигарету. Одного разу я так і прокинулася: напівлежачи на підвіконні, прихилившись до стіни… Прокинулася від гавкоту мого йорка Роджера Федерера…

Мої друзі й знайомі гадали, що в мене депресія, причина якої – наше з Глібом розлучення… Тим більше, що він уже багато кого з них познайомив зі своєю майбутньою дружиною… Мені ніхто нічого не говорив, та навіть якби мені про це й сказали, не певна, що тоді до мене б дійшла суть усієї пікантності ситуації… Всі вважали, що мене немає, і мене це влаштовувало. Мені було так треба. Необхідно. Ніхто не повинен був знати, що я роблю і з ким працюю. Це було питання безпеки.

Я не могла нікого запросити в гості, бо квартира мого колишнього чоловіка нагадувала офіс ЦРУ: барна стійка завалена ноутбуками, модемами, кабелями, дротиками, флешками, навушниками, мікрофонами… – всього було по кілька штук – на випадок, коли щось зламається, вийде з ладу, впаде, згорить… Стосики документів, кримінальних справ, ухвал і постанов усіляких судів замінили мені Стендаля, Коельо і Беґбеде… Я мала десять-п’ятнадцять мобільних телефонів з різними картками. Кожному телефону відповідало моє власне нове ім’я: Samsung – Свєта, Nokia – Катя, Motorola – Інга… і так далі… У мене не було однакових телефонів – я боялася заплутатися в іменах. Якось один з моїх залицяльників, п’яний як чіп, подзвонив мені на мій власний телефон о четвертій годині ранку, назвав мене на ім’я, а я крізь сон на автоматі відповіла, що «Ви не туди потрапили. Я – не Юля». Одного ранку мені подзвонили на Nokia-Свєта, і я в напівпритомному стані теж відповіла, що