Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Томас усе ж не міг змиритися з думкою про те, що з Йосипом Бланком трапився несподіваний напад філантропії, і той старий портфель не має цінності. Однак особистість рудого товстуна ніяк не в’язалася з альтруїзмом. Ну не зробив би він музеєві безкорисливої пожертви — бодай і незначної. Начальство шпигуна побурчало для годиться, але погодилося із його вимогою узятися за Петра Булигу.

Прихопили спонсора теософського товариства в одному женевському борделі. Самі по собі такі відвідини за швейцарським законодавством не становлять складу злочину, навіть заохочуються, бо з того бізнесу податки сплачуються, але ж наркотики, сеньйоре Булигас! І не банальна трава, а «кокс»! Років на п’ять за ліберальними місцевими законами потягне. Хіба ж варті вони таємниці портфеля? Варті? А коли жодна жива душа не дізнається, що Ви нам розповіли? І живіть далі на Вашій балеарській віллі у своє задоволення.

Отже, у перегородці портфеля була зашита архаїчна, як на сьогодні, 5¼-дюймова дискета з якоюсь важливою інформацією. Вороги Хазяїна прагнуть будь-що її отримати. Схоже було, що й Бланк рознюхав про велику цінність таємного вмісту портфеля. За комерсантом встановили стеження. Виявилося, що він, як колись і Хазяїн, ніколи з ним не розлучається. Отже, і дискета на місці. Томас вирішив, що найбезпечніше буде доручити злодюжкам-недоліткам просто вирвати портфель у Бланка. Цей варіант виглядав найбільш природно — трапляються-бо в усьому світі такі прикрощі з необачними громадянами. У людей, на яких працює Бланк, не виникне жодних підозр, що насправді проти них грає спецслужба, та ще й американська. Томас доручив Василеві знайти виконавців, що той і зробив, здибавши Макаку на ринку Озерка та показавши йому Бланка, який точно, мов за розкладом, щодня навідував непримітну молочарню на ринку — полюбляв якісний домашній сир. І хто б міг подумати, що така проста операція може провалитися?

За кілька днів потому Томас знову приїхав до Василя. Привітавшись із господарем, шпигун пройшов до кухні, де снідав Макака — юний гопник тепер мешкав у квартирі теософа.

Ще за їхньої першої зустрічі шпигун з’ясував, чому молодий безпритульний отримав таке зоологічне прізвисько. Виявилося, що це скомпільована похідна від його імені і прізвища — Макар Каризький. Втім, поведінкою та виразом обличчя хлопець також нагадував вертлявого і злодійкуватого примата. Тоді ж Томас детально розпитав Макара про дзвінок Гусика і поінструктував, як тому слід поводитися у товаристві характерників. Головні настанови, передані Гусикові есемескою, зводилися до двох пунктів: тримати викрадений телефон переважно вимкнутим, але активувати його час від часу, аби заряду акумулятора вистачило якомога на довше. Та у жодному разі не розповідати Денові про те, що в нього є можливість підтримувати таємний зв'язок із Макакою. Інше стосувалося технічних деталей — не вмикати гучний дзвінок, не відповідати на виклики, окрім тих, що йдуть з телефону Макаки…

Василь, добре знаючи свого щедрого роботодавця, стояв мовчки, притулившись до одвірка. Томас присунув собі табуретку і впритул подивився на Макака, який наминав власноруч приготований омлет із шинкою. Від того погляду у хлопця мало виделка з рук не випала — вмів досвідчений агент нагнати страху, коли хотів.

— Згадуй дуже детально, до кожного слова, що тобі розповідав Гусик про людей, у яких опинився портфель, — наказав він юнакові.

— Ну, він сказав, що вони лохуваті якісь.

— Дивакуваті… — наважився підказати Василь, але знітився під поглядом Томаса.

— Між собою спілкуються без матюків, — далі белькотів Макар, — багато-хто серед них одне до одного звертаються на «Ви»…

— А щось дивне, дивовижне вони робили?

— Ніби він такого не казав, ми ж і двох хвилин не говорили, та й чути було погано. Гусик ще сказав, що там якась бійка зчинилася.

— Чому раніше не сказав мені про бійку?

— Ви не питали. Та мало через що люди могли побитися — таке ж частенько трапляється.

— Еге, особливо поміж людьми, які одне одному «викають», — знову подав від дверей голос Василь, і цього разу Томас лише хитнув головою, погоджуючись:

— Доведеться тобі ще раз розпитати твого Гусика недорікуватого, а зараз залиш нас із паном теософом.

— Може, краще поговорити з тим Гусиком мені або Вам? — запитав Василь, коли Макака вийшов до кімнати дивитися телевізор.

— Не слід недоліткові чути наші голоси. У них добра звукова пам'ять, — заперечливо хитнув головою Томас. — Для Макара я маю ще одне завдання, — він поклав на стіл чотири видовжені пристрої, чимось схожі на електричні підпалювачі для газових плит. — Це звичайнісінькі лазерні указки, — пояснив Василеві, — хіба що потужніші за звичайні, а ще їм знадобиться ось це, — він дістав потужний бінокль.

— Яка ще музика? — лютився Транихиїл. — Йосипе, Ви твердите, що Ваші люди перелякалися звуків якоїсь лютні?

— Кобзи, швидше за усе, — зауважила Людмила.

— Це якась спеціальна звукова психотропна зброя, бо щойно я почув музику, а тоді ще й слова, то одразу побачив, як на нас суне стіна вулканічної лави, запахло сіркою… Я питав у хлопців — кожен бачив щось своє, але усе одно страшне: пожежу, цунамі, снігову лавину, велетенських чудовиськ…

— Примітивне закляття страху! Навіть якщо воно було підкріплене дією якогось артефакту — припустимо, тієї ж лютні чи кобзи, — воно не могло перелякати