Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— А що програма, яку Ви інсталювали в Олега? — наважився запитати Йосип.

— Знову замовкла й не виходить на зв'язок. Схоже, заблоковано її, — знехотя відповів Транихиїл, втупившись у монітор.

— А вони не могли повністю звільнити від неї Олега? — Людмила теж зазирнула в екран.

— Хіба що вицідили б із нього кров до краплини, — відповів Транихиїл. — Завдяки біоінформаційній речовині, програма самокопіюється й зберігається у згорнутому вигляді саме у крові. Відтворюється під час поділу клітин. Коли ж ми зуміємо налагодити виробництво біоінформаційної речовини у промислових масштабах…

— Отже, є шанс, що ти відновиш контроль над біороботом? — Людмила поквапилася перервати дослідника, аби той у запалі не ляпав зайвого у присутності Бланка.

— Поза сумнівом, але замовнику в Москві може й терпець увірватися, — Транихиїл виразно поглянув на Йосипа.

На світанку яхта «Спас» віддала швартові від причалу у Запоріжжі й рушила угору Дніпром. За раннім сніданком у кают-компанії зібралися всі учасники учорашньої пригоди, окрім Остапа з Мечиславом. Їм випало переганяти джипи берегом аж до самого Трахтемирова, куди взяло курс судно. Не було й Дена з Гусиком — хлопцям дозволили відіспатися.

— Не йде в мене з голови той «Хаммер», — говорив Іван. — Транихиїл, тобто Тед Россман, вистежив нас за допомогою програми, інстальованої в Олегові. Але, ті, хто був у «Хаммері», вочевидь, намагався завадити головорізам Бланка на нас напасти. Може, вони також стежать за нами?

— А чому ти не припускаєш, що це просто випадкові подорожні? — запитав Гордій. — Заїхали поглянути на Кам’яну могилу, а тут цілком недвозначна ситуація — група озброєних людей намагається напасти на беззахисних екскурсантів, от і допомогли, чим спромоглися — димовими шашками.

— Як версія — може бути, — погодився Іван, — але…

— Ні! — раптом рішуче хитнув головою Олег. — Тим, хто був у «Хаммері», щось було потрібно саме від нас…

— Звідки це тобі відомо?! — ошелешено запитав Іван. — Хто був у тому джипі?

— Не знаю, — було схоже на те, що Олег здивувався своїм словам не менше за інших, — просто якось спало на думку.

— Гаразд, — відказав Іван, — ходімо до твоєї каюти. Там я тобі допоможу зосередитися на відчуттях.

— І Кобзу захопіть! — підказав Мстислав.

— От молодець, без тебе не здогадалися б, — іронічно усміхнувся до сина старший характерник.

Олег знову немов спав із відкритими очима. Разом із мелодією Кобзи, перед ним плинули затуманені обличчя Людмили, Транихиїла, Йосипа, стіни лабораторії, де в нього підсадили Порадника, а тоді промайнула обшарпана незнайома кухня. У ній двоє: огрядний сивий чоловік в окулярах, — іноземець, — чомусь подумав парубок, а поряд вертлявий юнак у брудній футболці й довгих трусах. Біля одвірка, майже торкаючись головою його горішньої планки, стоїть чолов’яга непевного віку у чорній накидці. Іноземець витягує мобільний телефон. Ніби балакає, але слів не розібрати. Олегові здається, що він чує звук телефонного рингтону — якась проста і знайома танцювальна музика…

Мелодія Кобзи стихла й видиво розвіялося. Юнак підвівся на твердому ліжку у своїй каюті.

— Я бачив теж саме, що й ти, — сказав Іван, який сидів поряд. — І також не розібрав, що то воно за люди на кухні. Нікого з них я не знаю.

— Зараз, зараз, пригадаю… Чардаш! Це чардаш.

— До чого тут чардаш? — здивувався Іван.

— Десь тут на яхті є телефон, який подає сигнал виклику чардашем[19].

Іван на хвильку аж вкляк, а тоді награв кілька нот на Кобзі.

— Так, це він, — підтвердив Олег.

— Хм! — Іван визирнув до коридору — Нехай сюди негайно зайде Андрій. Наш кок родом із Берегова, — пояснив Олегові, — угорець по матері. Я не раз чув, як його телефон дзвонить чардашем. — Де твій телефон? — запитав у кока старший характерник, щойно той з’явився на порозі.

— Мабуть, у воду впав, коли ми… — тут молодий кухар на мить затнувся, — ну, намагалися Олега втихомирити, тоді, на палубі… Принаймні, після того я його не знаходив, довелося новий купувати.

Обидва характерники відчували, що Андрій говорить правду, нічого не приховуючи.

— Даруй, Андрію, не хотілося б копирсатися у твоїй пам’яті, тож давай я просто допоможу тобі пригадати усі деталі того дня, — запропонував Іван.

Отримавши згоду молодого чоловіка, вони з Олегом почали ставити йому детальні питання про перебіг подій того ранку. Їм вдалося допомогти Андрієві чітко пригадати, що насправді він, почувши звуки бійки на палубі, лишив телефон біля дошки із хлібом і побіг на допомогу товаришам.

На «Спасі» оголосили тихий аврал. Не минуло й години, як з’ясувалося, що Андрієвого телефону ніде немає. Тоді узялися за Дена із Гусиком, які щойно прокинулися. Цього разу їх за всіма вимогами слідчої процедури допитували нарізно. Ден нічого про телефон не знав, а от молодший волоцюжка швидко «розколовся» й показав, де весь цей час ховав телефон. Виявилося, що на вузеньких антресолях їхньої каюти. Коли ж їх узяли у подорож до Кам’яної могили, хлопець просто сховав апарат до кишені нових штанів, куплених Мечиславом для недолітків у Запоріжжі. Ще й прикрив його новою ж сорочкою навипуск так, що й Ден нічого не помітив. Розповів Гусик, схлипуючи, і про інструкції Макаки щодо режиму використання телефону.