Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Йдучи до скель, я думав, що треба було викопати і другу, меншу ямку, але з полегшенням побачив, що дитина крутиться і попискує, отже, живе. Обережно узяв її на руки — голівка хилиталася — тож мусив її притулити. Заніс її до заглибини в скелі, де брав прісну воду. Незграбно підмив, а вона почала плакати, але якось слабенько. Плач нагадував пташиний щебет, збуджував у мені лише жалість, я ж бо розумів, що мені не вдасться зберегти такій маленькій дитині життя. Був злий на себе — адже її можна було просто залишити. Тепер я не чув би цього вмирання. Через якийсь час повернувся би і закопав її в піску біля матері. Забув би. Той недбало видряпаний на камені обрис божка чи демона забрав би свою жертву, як збирають податок. Узяв би собі життя немовляти з усім його можливим майбутнім і підкріпився би ним, як хвора людина підкріпляється бульйоном. Вічно голодні боги й людські жертви, які приносяться добровільно — як ця дитина, і мимовільно — як люди з корабля.

Було спекотно, тому я залишив дитину голою, щоби висохла. Коли я отак дивився на неї, то не відчував, що дивлюся на людину — це була ледь що маленька ґумова іграшка, знайдений дивний витвір природи — гладенька й приємна на дотик, але зовсім не справжня. Вона ледь рухалася, лиш часом, щораз рідше, розплющувала очі й дивилася тоді неуважно на виблиски світла в дірявому дасі. Я зрозумів, що повинен убити її — це єдиний гуманний вихід, — а не дозволяти їй довго вмирати від голоду. Обмірковував, як це зроблю. Чи задушу її пелюшками, чи — це хіба буде найпростіше — зійду на берег і потримаю хвильку під водою. Потім закопаю в піску. Матиму свої мертві тіла на пляжі. Сповниться сон. Я покладу на тому місці камінчики.

Але тоді дитина раптом заплакала. Захлиналася від плачу. Я розізлився і в першому відрусі відійшов до моря, щоби не чути крику. Там знайшов свої водяні пастки і задоволено ствердив, що впіймалося кілька рибок. Я витягнув їх із води й оглушив ударами об камінь. Розпалив вогонь, нанизав риб’ячі тільця на паличку, як коралі, і пік над вогнем. Дивився у той бік, де була дитина. Почав пальцями відділяти біле м'ясо, розминав його, старанно вибираючи кістки, і отаку м’якеньку кашку заніс їй. Вона не вміла їсти, але її губи, збуджені дотиком, стали жадібно рухливими. Розплющила очі і рухала головою, шукаючи неіснуючий сосок. Я почав голосно плакати від якоїсь страшної, несправедливої безпомічности. Дитина похлинулася рибою і тепер, червона від кашлю, заходилася криком. Її плач заспокоїв мене — я взяв її на руки і притулив. Маленька голівка, покрита темним пушком, як у птаха, тоненькі блакитні жилки. Тендітність. Губи дитини, які з нестримною жвавістю шукали чогось на шорсткій тканині вицвілої від сонця сорочки. Я відчув лагідний спазм уздовж усього живота — від грудей до пахвини, як остання, найслабша хвиля оргазму. Я добре це пам’ятаю. Потім я відчував це багато разів. Це було так, ніби моє тіло всередині організовувалось заново. Протікання струму в ніколи не використовуваному приладі. Збентеження, виражене тілом, у тілі. Дивно приємне. Неочікуване. Чуже. Надто велике для мене.

З дитиною на руках я пішов до скель, де була прісна вода, зняв нижню сорочку, намочив її краєчок у воді і цей мокрий кінчик вклав у вуста дитини. Вона почала плямкати, жадібно ссати. Блукаючий погляд на мить затримався на моєму обличчі. Хотів би я вміти оцінити, що ж там з’явилося в тих очах, яке почуття, який вираз. Нічого — просто дитина мене зауважила, затримала на мені погляд. Я почав існувати для неї. І збуджений раптом відкриттям, що можу хоча би втамувати її спрагу, я мочив торочку й давав дитині ссати, кілька разів, механічно, поки немовля не умліло і не заснуло. Я сидів, боячись поворухнутися, аж стерпли мені ноги, але відтоді я був готовий на будь-які жертви, наші тіла немов зрослися одне з одним — цим мав бути отой спазм. Я відчув, наче увесь ставав однією пласкою поверхнею, зверненою до дитини, як величезне вітрило, підставлене вітрові, як розкрите око квітки, що вдивляється в сонце. Я весь дрейфував навколо цього маленького тіла. Сонце поволі отиралося об мої ноги, піднімалося вгору, ковтало мене і спопеляло. Піт тік по голих грудях і лоскотав. Дитина спала з відкритими вустами, дотикаючи щокою моєї голої шкіри.

Ви, шановна Пані, вже, мабуть, знаєте, що зараз станеться? Але я не знав. За цю одну довгу, просвітлену сонцем мить дитина стала чимось набагато важливішим, ніж я сам. Вона підкорила весь острів; він теж був для неї. Якщо вона помре, усе піде під воду, саме так і буде. Станемо Атлантидою. Не матиме більше сенсу ловіння риб і лунатичне кружляння островом.

Пополудні, коли дитина знову почала квилити, я розмочив у воді знайдену стару фіґу — повернулися залишки раціонального мислення про прості цукри, якісь фруктози чи що там ще — що вони підкріплятимуть, хоча я не обманювався — цього не вистачить. Може, якби робити кашку з риби й отаку воду з фіґи, білок і цукор. Я тішив себе думкою, що молоко — це лиш звичайний природний ритуал, може, для виживання зовсім не потрібне материнське молоко. Але цього разу вона не хотіла пити, хаотичний рух губ був безрезультатним, даремним. Прісна вода спливала по щоці й затримувалась у вушній раковині. Я її обережно витирав. Дитина слабшала з кожною годиною, мала холодні руки і ноги, тому я виніс її на сонце, лише листям заслонив їй лице. Принаймні будеш біля неї, коли вона помре, — плакав я. Принаймні, принаймні. Потім ліг біля