Читати книгу - "Куркуль"

— Ах ти кізячина вонючий! Зараз я тобі дам, забудеш, як штани вдягати, — пригрозила бабця Настя й замахнулася порожнім відром.

Кізяк трошки відскочив і навіть невідомо для чого підняв старий комір; можна було подумати, що хутро, поїдене міллю, убереже його від бабці Насті. Невідомо, чим би закінчилась дуель на відрах, якби Петро не перервав супротивників.

— Про що базікаєте?

— Та ясно про що — про вбивство, — байдужливо відповів чолов’яга в поношеному кожусі.

— Про яке ще вбивство? — спитав Шевченко.

— А шо, не чув? — щиро здивувався Кізяк.

— Не муч уже, шо таке? — продовжив Петро.

— Так голову. Тойво. Завалили, — всунулась бабца Настя.

— Як це… завалили? — не міг зрозуміти той.

— Сокиркою тюк по голівоньці. Й гаплик, — намалював картину Кізяк.

— Нічого не розумію. А за що його так? — спитав Шевченко.

— Та всі своє верзуть. Хто каже, за цю, трясця її матері, колективізацію, — додав невисокий.

— Це все через жінку. Усе лихо через них, — протягнув Кізяк і підозріло подивився на бабцю Настю.

Але та промовчала, підійшла до криниці й почала опускати відра. Компанія обернулася до неї, неначе чекала особливого випаду з боку жіночої статі. А стать ця чомусь замовкла, засумувала, занурилась у життєві роздуми. Так тривало кілька хвилин, поки вона не розвернулася, розгублено дивлячись на співбесідників.

— Це був Нестор, — сказала вона й, важко нахиляючись в один, а тоді в інший бік, пішла вулицею. Троє чоловіків приголомшено дивилися їй услід, неначе бачили бабцю востаннє.

У той самий час біля сусідньої будівлі ховався Нестор. Він побачив, що з Шевченкової хати вийшов чоловік, подумав, що це Федот, але підібратися ближче побоявся. Нестор притулився збоку великого сараю, щохвилини озирався навсібіч, часто здригався. Йому кортіло втекти якомога далі, сховатися, як він колись уже зробив після смерті чернігівського пана. У голові крутилися картинки з учорашнього дня, здіймались та опадали образи, які підхоплювала хвиля спогадів і розбивала об скелі теперішнього. Нестору раптом відчайдушно захотілося з кимось поговорити, але поруч із ним нікого не було вже багато років. Його огорнула самотність, як саван снігу загортає невисоку вишню. Важко було на серці Нестора. Коли стояли біля стінки разом із Федотом і чекіст цілив у них, селянин мимоволі замочив штани. Чи боявся він смерті? Так, а хто не боїться? Ті, хто кричать, що ні вогонь, ні вода їм не страшні, просто роблять вигляд. А от побачиш дуло пістолета, так жижки і затрусяться. Коли вийшла осічка, він відчув, як тепла рідина потекла по нозі. Як це сталося? А Бог його зна. У людині закладено цей звірячий страх смерті, і, як не крути, інстинкти виявилися сильнішими за Нестора.

Вони йшли з Федотом додому. Сильний мороз моментально вхопив його штанину. Вона незручно хрумкала, сутужно згиналася. Йому було соромно. Обличчя вкрилося червоними плямами. Руки дрижали. Більш за все хотілося провалитися попід землю, опуститися в безмежну безодню, щезнути зі світу живих. У такому настрої він ішов до своєї хати, а коли нарешті зайшов до оселі, мало не впав від жаху. Усе шкереберть. Посуд побитий, лежака зірвано, скриню відчинено. Усі харчі щезли. Нестор кинувся до сараю й обімлів. Дошки правої стіни виламані, там зяяла темна дірка. Він просунув туди руку — порожньо. Це була схованка, де чоловік тримав мішок із пшоном. Єдине, що лишилося в нього з запасів. Нестор шарудів там рукою, мов хотів знайти в порожнечі звичну на дотик мішковину. Нічого не було.

Дещо пізніше він пройшовся по всьому двору, роздивляючись кожен кут. Ось там сховав на чорний день трошки сала, поклав його в глечик і запечатав. Потягнувся рукою — голо, як коліно. А отам — глечик зі смальцем. Теж пропав. Він метався сюди і туди, і лише зараз зрозумів — у нього нічого не залишилося.

Нестор вистрибнув на двір, хотів був бігти світ за очі, але тут зіткнувся з Мачулою. Він повільно проходив мимо, його пом’яте обличчя мало ознаки найміцнішого похмілля. Комуніст похитувався, озирався навсібіч, неначе намагався зрозуміти, де він знаходиться.

— Е-е-е, — промекав він.

— Ти… Як… Що трапилось? — спитав Нестор.

— Де? — п’яно відповів питанням на питання Мачула.

— Чому мою хату пограбовано? Хто це зробив? — продовжив Нестор.

— Ким? — знову тупо повторив представник влади.

— Хто це зробив? — закричав Нестор.

Тут Мачула на мить прийшов до тями; він нарешті роздивився розгніване обличчя свого співбесідники, а тоді всміхнувся.

— А! То ти про свою хату?! Голова наказав. Аби ти пельку стулив, — відповів комуніст. Він знову роздивився колгоспника, плюнув — невдало, так що білий згусток слини лишився висіти на губі; лайнувся, витерся рукавом і побрів далі. А Нестор лишився стояти серед вулиці з відкритим ротом.

Момент убивства він пам’ятав неясно. Наче ось він стояв із сокирою, а потім раз! — його обдало кров’ю, жертва повалилася, а нападник помчався по вкритому снігом городу. Тепер він ховався за сараєм і міркував, як бути. Потім обернувся, обійшов споруду та вийшов з іншого боку до Федотової хати. Це була задня частина його двора, звідки відкривався прохід на город, притулу на краю ділянки й праворуч — нужник.

У засідці Нестор пробув біля години. Він змерз, постукував ногою об ногу, тер долоні. Йому хотілося лише одного — сказати, що він не хотів цього. Розум потьмарився, нічого в нього не лишилося. Просто лягай і помирай. Принижений, голодний, загнаний…