Читати книгу - "Свій час"

не занадто велика, але й не затісна, ледь більша за сад, саме така, як мені потрібно. Жодних віртуальних шпалер, що оманливо розширювали б її межі, декоративних поличок зі статуетками й свічниками для додаткового затишку. Лише кілька колекційних перламутрових дисків, на різній висоті почеплених на стінах, і тихе блимання хроноса, що обтікає виходи до кухні, ванної і саду. Плавно оповиває мій особистий світ, що його створено в деталях згідно з моїми уявленнями про нього, закроєно і підігнано точно під мене, єдино правильний і прекрасний. Де за визначенням немає і не повинно бути чужих.

Він вривається.

Він вривається, і я не встигаю роздивитися, навіть до ладу побачити, збагнути, скільки ж йому тепер приблизно років. Його гарячі пальці на моїх, і сліпучий спалах, точнісінько, як тоді, іскри і перевернутий простір, і його вуста, і його важкість, його сила, його натиск, що з ним я не могла б зарадити, навіть якби… Я не знаю, чого хочу. Я вже нічого не знаю і нічого не бачу, крім диска, що витанцьовує над головою, крім божевільних Іґарових очей.

І час зупиняється.

Наш час.

У чорному Всесвіті крутяться вогні й нерухомо висить над незліченними людськими світами Абсолютний Годинник. Жодного часу нема і ніколи не було, і тим смішніші й безглуздіші наші намагання керувати ним за власним бажанням. І мене, окремішньої, самодостатньої, якої там ще?.. забула, байдуже, — мене, Ірми, теж не було і немає. Немає і його, Іґара, лише уривчасте дихання, і горіховий запах, і жорстке волосся під долонею, а все решта — концентроване, напружене, безмірне очікування, нестерпне у позачассі…

— Яка ти гарна, — каже він потім. — Юна-юна… зовсім.

— Ти мене ошукав.

— Я?

— Ти сказав, що тобі погано.

— Мені й було погано. А зараз добре-предобре…

— Перестань!

Злобно його відштовхую, і він майже невагомо подається під моїми долонями, відкочується на край спальної плати, я чисто забула, коли ми її розклали, раніше й гадки не мала, що вона така широка — для мене самої, авжеж, мені дуже подобається спати по діагоналі, зірочкою розкинувши руки-ноги… Ледь підводиться на лікті, і я нарешті дивлюся на нього.

Іґар як Іґар. Такий, як і був, лише стрижка інакша — так змінювали вік акторам у доцифровому кіно, коли існував такий окремішній фах і ніхто не мав свого часу… лізе ж таке дурне в голову. Іґар Сун. Його велика родимка в западинці за ключицею. Його довгі, вічно примружені очі. Що я ще знаю про нього? — та майже нічого. Поміркований, без фанатизму, тусовщик, програмер із дурнуватою погремухою Чіпастий, дрібний мережевий шахрай. Крутій, комбінатор, брехун.

У моєму — моєму!!! — особистому просторі!..

Він дивиться:

— Хочеш, щоб я пішов?

— Так!

— Ти добре подумала?

Він простягає руку і підгрібає мене до себе, так, начебто я теж зліплена з якогось дуже легкого матеріалу, — хоч я і пручаюся, впираюся п’ятками, намагаюся вчепитися пальцями в слизький край плати. І врешті-решт опиняюся в теплій виїмці, в химерній западинці, утвореній його ключицею, пахвою, ліктем — спеціально для мене однієї. Щокою до тієї-таки родимочки, маківкою до лоскітного шепоту:

— Точно-преточно? Просто вже?

Просто вже я не хочу нічого, лише ніколи не вставати, не відліплюватись, і дуже прикро, що він чудово про це знає. На знак протесту намагаюся таки піднятися, та він легенько притримує мене за плече, і я здаюся. Пригортаюся міцніше — коліном, стегном, грудьми, всією собою.

— Насправді це важливо, — стиха каже Іґар. — Проженеш ти мене чи ні. Такий, сказати б, експеримент. По-чесному, відверто.

— Експеримент?

— Образилася? Не ображайся. Чому я, вважаєш, мушу піти?

— Бо це мій особистий простір.

— І все?

Хочу побачити його очі. Аж так, що все-таки підводжусь на лікті; моє волосся спадає йому на обличчя, а коли я підбираю пасмо, то бачу, що він лежить, стуливши повіки. Ніби спить.

— Ірмо, я теж маю особистий простір, — каже він безтурботно, мов крізь сон. — Я живу в ньому, як усі, і, як усі, мало думаю про решту людей… про тебе, наприклад. Справді, зовсім не думав. Та коли побачив там, у Загальному, мені страшенно, страшенно захотілося взяти тебе за руку. Доторкнутися, розумієш?

На останніх словах він раптом зривається і перекидає мене навзнак, перш ніж я встигаю видихнути, а перед тим задихнутися з обурення:

— То ти… навмисно?!

Мружиться, підсміюючись:

— Я заплатив. Сім тисяч екво за втіху, нічогенько так, еге ж?

Отепер я випручуюся по-справжньому, з почуттям пекельної кривди і злості. Брикаюся, буцаюся, дряпаюсь і врешті-решт вивертаюся, вислизаю з-під нього, сахаюся за залишковою інерцією до протилежної стіни, мало не перекидаючи завмерлу панель. Іґар дивиться крізь іронічно стулені вії. А мій одяг по той бік плати, і нічим прикритися, хіба що розкинути волосся по якнайбільшій поверхні, ховаючи груди і плечі, і обхопити себе руками…

— Гарно. Так і стій.

— Ти… — з язика ніяк не сходили достатньо сильні слова, — це ж хроноконфлікт!..

— Особистий простір. Хроноконфлікт. Це, безперечно, дуже важливі поняття. Що в нас іще важливого? Гармонійна самодостатня особистість, так?

Червонію. Шаріюсь я дуже