Читати книгу - "З ким би побігати"

— Отак се й почалося, — тихенько засміялася Теодора, і Асаф потягнувся, немов прокинувшись від дивного сну. — Назавтра вони прийшли і сиділи отут, у мене в кімнаті, — Тамар і ще друг і подруга її душі, й дали мені докладний план хоч куди, і в ньому — перелік дерев у саду і список дітей з хору, зацікавлених у договорі, і таблиця дезурст, тобто дерев, з яких можна збирати плоди певного тижня... І закінчилась війна, — Теодора голосно розсміялася, — за один день.

А зараз настає мить, думає Тамар, коли вже не можна втекти. Вона волочить ноги, не знаходячи місця, де можна було б хоч хвилинку постояти, — варто їй затриматися на мить, і асфальт спалахує під її підметками. Щоб трохи заспокоїтись, вона згадує, що в останні місяці вистачало таких «моментів»...

Наприклад, коли вона вперше ризикнула звернутися до якогось типа в одній із смердючих забігайлівок біля ринку — показала йому фотографію і спитала, чи знайома йому ця людина. Чи коли вперше заговорила з примітним торговцем на Сіонській площі — товстозадим карликом у квітчастій в’язаній шапочці, якого запросто можна було уявити на театральній сцені в ролі симпатичного троля з країни казок. Вона тоді довго торгувалася з ним, і ніхто б не зміг здогадатися, як страшенно калатає у неї серце. Гроші і товар перейшли з рук в руки, і вона заховала покупку в пакетик, а пакетик загорнула в колготки. З цієї хвилини вона знала, що у неї є тепер кількість, достатня для перших днів операції...

І все ж зараз було особливо важко — треба було стати в самому центрі міста, в найвелелюднішому місці, на пішохідній вулиці Бен-Єгуда, якою вона мільйон разів проходила нормальною, вільною людиною...

...З Іданом і Аді вони прямували сюди після репетиції хору полизькати морозива чи випити капучино, вони сиділи і пащекували про нового тенора, російського хлопця, який так нахабно вирішив позмагатися з Іданом за сольні партії.

— Ще один сиволапий з Уралу, — бурчав Ідан у свою філіжанку і злегка роздував ніздрі, що було для Тамар з Аді знаком, що зараз треба вибухнути розгонистим сміхом до сліз.

І Тамар сміялася, навіть голосніше, ніж Аді, — мабуть, для того, щоб заглушити думки про себе. І ще вона сміялася тому, що не в змозі була опиратися цьому диву — вперше в житті вона належала до маленької згуртованої компанії насмішників, які ось уже рік і два місяці і тиждень і ще день разом, трійця юних геніїв, чудове братство, де один за всіх і всі за одного. Так вона, принаймні, гадала.

А зараз вона мусить пройти цією вулицею одна-однісінька, знайти місце — наприклад, он там, поруч із старим росіянином, що нарізає на гармошці, — і стати посеред вуличного життя, і ось уже хтось нервово скоса поглядає на неї, хтось роздратовано обминає, і вона одразу починає відчувати себе маленьким листочком, що надумався повернути проти течії могутньої річки. Але вагатися не можна, і думати не можна — і в жодному разі не уявляти, що ось зараз хтось упізнає її і підійде, і спитає, що це за маячня така. Господи, яка наївність чи дурість — думати, ніби поголена голова і цей маскарадний комбінезон зможуть її змінити до невпізнання. А до того ще й Дінка — навіть коли її не впізнають, Дінку впізнають неодмінно. Яку ж дурість вона зробила, взявши з собою Дінку! І разом усі скоєні промахи постають перед її очима, ціла вервечка дурниць і помилок. Що ти забрала собі в голову, ти всього лише дурне дівчисько, що вирішило пограти у Джеймса Бонда! Тамар стояла, зіщулившись і пригнувши голову, немов чекаючи на удар. Як ти могла не здогадатися, що саме так усе й трапиться, що в найвідповідальніший момент помилки вилізуть назовні — адже з тобою завжди так?! Завжди настає момент, коли твої фантазії стикаються з дійсністю і мильна булька твоїх фантазій лопається просто у тебе на фізіономії...

Люди обминали Тамар, щось бурмотіли, зачіпали. Дінка невпевнено гавкнула. Тамар випросталася, закусила нижню губу. Досить себе жаліти! Часу для сумнівів більше немає, пізно передумувати. Забудь про себе. Треба поставити касетник на тротуар, натиснути на клавішу, додати гучності, ще, ще — це тобі не кімната, це вулиця, це Бен-Єгуда-стрит, пора забути про себе, тепер ти тільки інструмент, з цієї миті ти — знаряддя, не більше, прислухайся до звуків, до своєї улюбленої музики, до гітари Шая, уяви собі його довге медове волосся, що спадало на щоку, коли він грав для тебе у своїй кімнаті, дай йому огорнути тебе, розтопити, і в потрібний, точно вибраний момент...