Читати книгу - ""Панургове стадо""

Американець уп’явся очима в карабін і раптом судорожно вчепився в його ствол. Але одразу ж відкинув зброю і стиснув скроні.

«Що це?.. Невже і я?.. Теж?..»

Відійшов убік і притулився знесилено до стіни невеликого бліндажа. Перед очима коливалися криваво-червоні хвилі, у вухах шуміло, серце прискорено калатало. Раткліф стиснув руками горло, стримуючи готовий вирватись крик люті. Якийсь незрозумілий екстаз охопив його. Раткліф учепився руками за колоди бліндажного настилу, наче хотів утримати себе на місці. І раптом з жахом побачив, що стоїть на бруствері окопу. Коли ж він вистрибнув сюди? В руках у нього був карабін, який він інстинктивно виставив штиком уперед.

На одну лише мить з’явилася твереза думка!

«Я теж збожеволів… Виходить… таблетки — обман! Виходить, Хеншоу навмисне зрадив мене…»

Раткліф стрибнув з бруствера і побіг, плутаючись у високій траві льяносів.

— Сол, ти бачиш солдата, який біжить позаду роти? Він у білому костюмі. Хто ж це? — Брентон опустив бінокль і глянув на Хеншоу.

— Звичайно, один з цієї зграї, - відповів полковник. Голос його помітно тремтів. — Цей волоцюга, мабуть, важкий на ногу, тому й відстав.

Романіст підніс до очей бінокль і в ту ж мить занепокоєно звернувся до телефоніста:

— Викличте окоп і попросіть до телефону містера Раткліфа.

— Окоп не відповідає, сер! — сказав схвильовано телефоніст. — Я викликаю його вже п’ять хвилин.

— Дивно, — промимрив Брентон, нервово поправляючи окуляри.

— Чого ти хвилюєшся, Джон? — запитав Хеншоу, відриваючи погляд од дванадцятикратної стереотрубки. — Мабуть, хтось з атакуючих обірвав кабель. Дивись-но, рота вже в яру! — крикнув він і знову припав до окуляра.

Справді, темні постаті, які бігли вдалині, сховались у кущах держи-дерева. «Луг високих трав» опустів. Кулемети на горбі з самітним деревом замовкли, очікуючи появи цілі.

— Ось вона, вирішальна мить! — схвильовано заговорив Хеншоу. — Якщо вони не зупиняться в яру, значить мій «Роланд» блискуче витримав випробування!..

Помітивши, що Брентон направив бінокль на горб з самітним деревом, полковник заспокійливо посміхнувся:

— Ти часом не боїшся за наших молодців, які засіли там? Даремна тривога. П’ять кулеметів проти двохсот п’ятдесяти чоловік — пропорція жахлива.

— А для чого це? — запитав Брентон, глянувши праворуч.

Поряд з телефонним апаратом, встромивши в траву залізний зад і піднявши кирпатий ніс, стояв кулемет. Прислуга в стальних окопних шоломах розташувалася навколо. Наводчик завмер у позі тривожного чекання, вхопившись обома руками за ручки затильника.

— Це? — скривився в злій усмішці Хеншоу. — Це на всякий випадок! Якщо на тому горбі здадуться, ми допоможемо з тилу. Однак що ж роблять наші хоробрі мимоволі?

Яр, мовчазний і похмурий, ховав загадку. В цій мовчанці було щось грізно-уперте і зрадливе. Тільки коли-не-коли серед темного листя держи-дерева блисне металевою іскрою штик і знову погасне. У людей, які дивились на яр з горбів, бігав мороз жаху поза шкірою. Що там? Що робить юрба божевільних людей?

— Ось вони! Ідуть! — крикнув телефоніст.

Услід за цим криком почулося перелякане зітхання одного з кулеметників.

— Боже, що це?

З яру вибігла юрба людей і кинулась до горба «головного штабу». Попереду, обігнавши атакуючу шеренгу, біг високий чоловік у білому кітелі. Тримаючи карабін за ствол, він розмахував ним над головою, наче дрючком.

— Вони збилися з шляху! — вигукнув у розпачі Хеншоу. — Вони йдуть сюди, на нас!..

Кулемети на горбі під деревом застрекотіли гарячковим дробом, але їх стрільба була безладна. Вони тепер мусили пристрілятись по цілі, яка змінила напрям свого руху. Тому кулі п’яти кулеметів то заривались у землю далеко позаду атакуючої юрби, то жалібно нили високо над «штабним» горбом.

— Падлюка!.. О, яка падлюка!..

Хеншоу перелякано озирнувся на цей істеричний крик. Брентон, не зводячи очей з високого чоловіка в білому кітелі, що біг попереду юрби, галасував:

— Це Арчі… Ти… ти одурманив, отруїв його своїм газом!.. Сюди, сюди Арчі! Убий цього негідника!..

— Мовчати! — гаркнув Хеншоу, вихопивши з кишені браунінг.

Його крик потонув у шаленому гуркоті. Наводчик, безтямно вискаливши зуби і вчепившись у тремтячий замок, почав поливати згубним, настильним вогнем роту, що наближалася. Кулемет тіпався, наче великий спійманий птах.

Та божевільні посувалися, як буря. Вони падали від куль, але рота йшла далі з криком і піснями. Стискаючи іржаві стволи карабінів, виставивши штики, солдати видирались по схилах горба, оточуючи його з усіх боків.