Читати книгу - "Марина — цариця московська"

і почувався явно незручно у незвичному для нього гусарському вбранні — венгерці. Та він просто незграбним був у тій венгерці — куртці з високою талією і нашитими впоперек шнурами, що так гарно і хвацько сиділа на бравих польських гусарах. А танцювати — хоча б ту ж венгерку — і поготів не вмів. Він, здається, взагалі не тямив танцювати. Ах, ах! Ні, ні, він їй з першого разу не дуже сподобався. Ні виду, ні... Короткорослий — таких баришні-подруги її називали — пхе! — куцаками. Або — короткуватими. Чи не короткозорий — повний букет! Та й короткомовний був — скаже слово-друге й мовчить. Тільки захоплено «їсть» її очима. Загалом дещо приземкуватий, а ось у плечах широкий, і це — за малого зросту. Руки в нього мовби сильні, але ніби різної довжини. Чи то їй так здається? А може, він парубок як парубок, а в неї надто завищені вимоги до нього. Не писаний він красень — ну то й що? Зате ж царевич, і цим усе сказано. А що рудуватий (швидше світло-рудий), то Бог з ним. Ніс, правда, смішним «башмачком». Та ще й — леле! — якісь плями, нарости на шкірі. На вигляд загалом якийсь... Якийсь наче дурачок. Руський дурачок Ванька. Хоч і царський синок...

В крайньому разі, не юний граф. І навіть не файний, як бабця Софія каже, парубок карпатський, що їх тут називають леґенями (вони того цілком заслуговують). І не подарує їй чічки, найкращої квітки з високих полонин, де білими хмарками ходять вівці й грають-співають трембітарі... Та й відати він не відає, що то воно таке — справжня карпатська чічка.

І не співатиме їй, як співають карпатські леґені своїм дівчатам:

Ой Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя...

Спохопилася... Та що це вона його — з якої статі-речі? — порівнює з карпатськими леґенями — він-бо царевич, завтрашній цар Росії, і якимось там файним парубком йому по чину не положено бути!

Та й вона не якась там Марічка з пісні, а — ясновельможна графиня, і ніколи не співатиме, як співають тутешні дівчата:

Ой чорна я си, чорна, Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка?..

А він, Дмитрій, не тутешній парубок, хоч і файний, але простенького роду, і не співатиме їй:

Марусе ти, Марусе, Люблю я твою вроду. Люблю дивитися, Люблю дивитися, Як ти ідеш по воду...

Подумала так і засміялась — сама до себе.

А тут і бабця Софія, як вирнула.

— Не вередуй, моя красулечко, — ласкаво казала, як співала: — Не до кожної дівки царевич залицяється. А що не файний він парубок, то... Звикнеш. Та й чує моє серце, він добрий душею. Бо змалку натерпівся лиха.

Марина й покартала себе: чого це вона справді причепилася до царевича? Хлопець як хлопець. Не красень, але й не потворний. Загалом згодиться. Просто треба до нього ще придивитися і звичайно ж звикнути, і все тоді стане на свої місця. Головне — що він царевич. Все інше — у тім числі і його вигляд — не суть важливо. Як бабця Софія каже: з лиця воду не пити. Або ще: краса до вінця... А бабця мудра, тож Дмитрія так треба й сприймати. І — не забувати, не забувати, хто він і якого роду, і що чекає його жону, якщо він стане царем. Ось це головне, все інше — не варте уваги.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, який пізніше служитиме у царя Дмитрія начальником одного із загонів його охорони, Дмитрію «було близько 25 років, бороди зовсім не мав, був середнього зросту, з сильними і жилавими членами, смаглявий лицем, у нього була бородавка біля носа, під правим оком, був вправним, великого ума, був милосердним, але й спалахував, хоч швидко й відходив, щедрий; нарешті був государем, який любив честь і мав до неї повагу. Він був честолюбивий, намагався стати відомим потомству...»

Інше свідчення поляка, який перебував у почті Марини Мнішек:

Дмитрій «зросту швидше був малого, аніж середнього, з круглим і смаглявим лицем, з понурим поглядом, малими очима, русявий волоссям, без вусів і бороди; правда, він був молодим, але все ж з бабським лицем...

За своєю природою він був ласкавий, рухливий, запальний, схильний до гніву, тому збоку й здавався жорстоким; але потім, коли перед ним поступалися та ще виявляли покірливість, — милостивий. Він був повний зарозумілості і чванливості, щедрий, але більше на словах, як на ділі... В житті поміркований, пиятики уникав, але у відношенні до жіночої статі, кажуть, був менш витриманим... У звичайних справах виявляв вірні од природи судження і знання від природи, велеречивий, він залюбки багато говорив, легко вислуховував кожного. До воєнної справи мав велику любов...»

В кінці 1603-го — на початку 1604 року, поселившись у Самборі у воєводи Мнішека, царевич багато з ним бесідував: клявся, що неймовірним багатством — як стане царем — віддячить своїх благодійників.

25 травня 1604 року Дмитрій видав нарешті воєводі Юрію Мнішеку розписку про те, що при досягненні царського престолу в Москві він гарантує йому виплату одного мільйона злотих. (Забігаючи наперед, можна сказати, що нічого зі своїх обіцянок царевич Дмитрій, ставши — хоч і ненадовго — царем, так і не виконає, — але це інша тема.)

А ще в розписці йшла мова про те, що Юрій Мнішек та його