Читати книгу - "Зима у горах"

—     А хто він в біса такий?

—     О, якийсь задрипаний знавець літератури, викладає тут у нас на англійському факультеті. Проводить своє життя в поїзді, так само як і Джералд. Постійно їздить в Лондон робити собі кар’єру на коктейлях та вечірках. Але Джералд принаймні знає людей, імена яких називає. Відверто кажучи, він не намагається створити видимість успіху, він справді досягнув його. В своєму світі,— додала вона й замовкла. Було зрозуміло, що вона вирішила не вести далі наступ по всьому фронту на достойності свого чоловіка в присутності незнайомця.

Біля них з’явився Брайант, кіп рухався цілеспрямовано, мов величезний вугор, що пробирається до місця нересту.

—     Йдете вечеряти, Дженні? — спитав він, проходячи повз місіс Твайфорд. В його голосі вчувався звичайний спокій і бадьорість.

«Дженні»,— подумки повторив Роджер. Це ім’я багато що сказало йому про неї. Тепер він міг — точніше вважав, що, трохи напруживши уяву, зміг би скласти собі безпомилкове уявлення про її батьків, які на півночі Англії двадцять п’ять (двадцять сім? двадцять вісім?) років тому дали своїй дочці ім’я «Дженні». Чи це ще одна з його дурних ілюзій, яких останнім часом у нього стало так багато?

—     Я мушу йти,— сказала Дженні.

Її чоловік — впливова людина із зв’язками в Лондоні, дома двійко дітей, яких доглядає прислуга, а її місце за столом порожнє.

—     Випийте ще,— запропонував Роджер,— щоб збадьоритись.

Вона заперечливо похитала головою.

—     Якщо мені чогось і бракує, то не вина. За вечерею його буде скільки завгодно.

—     Там можете від нього відмовитись. Вам треба випити саме зараз, до того, як ви підете туди.

Вона обернулась до нього, її великі очі розглядали Роджера так, ніби вона досі як слід його не бачила.

—     Ви одружені?

—     Ні.

—     Тоді чому ж ви так добре все розумієте?

Роджер хотів відбутися запитанням: «Ви так вважаєте?», але тут йому на думку раптом спало, що він може бути з нею таким же відвертим, як вона з ним.

—     Я бачу, що ви посварилися з чоловіком і вам хотілось би покарати його, не пішовши на вечерю, але я також бачу, що ви не можете присилувати себе завдати йому такого тяжкого удару.

—     Ні, це можу,— зітхнувши, погодилась вона,— зате тепер я з вами вип’ю.

Роджер квапливо пішов до стойки і взяв великий келих хересу. (Шкода, що вона п’є таку водичку). Народу поменшало, і його обслужили швидко, але все ж таки не досить швидко, бо коли він повернувся назад з хересом, цей шакал Доналд Фішер стояв, конфіденціально схилившись над Дженні й обдаровуючи її посміхом, в якому співчуття мерзотно поєднувалося з насмішкою. Було очевидно, що його послав по неї чоловік.

—     Ось ваш херес,— сказав Роджер, не звертаючи на нього уваги, і простягнув келих.

—     Дженні зараз іде вечеряти,— повідомив Доналд Фішер.

—     Я спочатку вип’ю,— сказала вона.— Дякую.— І взяла келих.— Перекажіть Джералду, що я скоро буду. їжте суп без мене. Я його не хочу.

—     Ми супу не їмо. Ми почали з грейпфрутів.

—     Ненавиджу грейпфрути. Я краще вип’ю цей келих хересу і закінчу розмову з містером...

—     Фернівелом,— підказав Роджер.

—     ...з містером Фернівелом. Будь ласка, підіть заспокойте Джеральда.

Фішер не йшов.

—     Мені здається, ви зробили б це краще за мене. Ви його дружина. І знаєте, як з ним поводитись.

—     О господи,— стомлено мовила Дженні,— Та хіба дружини знають, як поводитися з своїми чоловіками?

Доналд Фішер вичавив із себе свій фальшивий смішок.

—     Я ухилився від матримоніальних уз, бо відчував: це може ускладнити моє життя. А ви просите, щоб я взяв на себе делікатну місію посередника між вами і Джералдом.

—     Аж ніяк. Просто прошу вас зробити мені, послугу і сказати йому, що я прийду за кілька хвилин і що не хочу ніяких грейпфрутів.

—     До того ж,— мовив Роджер ущипливо,— я певен, що ви — майстер виконувати делікатні доручення.

Роджеру кортіло довести до свідомості Доналда Фішера, що він вважає його закінченим інтриганом, пройдисвітом і природженим звідником. З того, як Фішер на нього глянув, Роджер зрозумів: його слова досягай мети.

—     Я перекажу те, що ви просили,— холодно відказав Фішер, звертаючись до Дженні,— Залишаю вас довести розмову з містером Фернівелом до якнайприємнішого завершення.

І він пішов геть. Перед очима Роджера на мить виникла картина, як Фішер сідає за стіл і жадібно береться до половинки грейпфрута з запхнутою туди вишнею. їстиме він швидко, бо відстав від інших, а пропустити якусь страву було б для нього нещастям.

Дженні похмуро дивилась у свій келих.

—     І чого де мене оточують отакі людці?

—     Ну,— мовив Роджер,— вій, мабуть, подобається Джералду.

—     Не думаю. Джералд просто терпить його. А вся ця мила розмова про делікатну місію! Подумати тільки — Фішер говорить про делікатність! А втім, Джералд сам винен у тому, що все складається так жахливо.

Роджер мовчав, з німим запитанням дивлячись на неї.

—     Якоюсь мірою, мабуть, винна і я. Джералдові хотілося влаштувати вечірку. Він завжди відзначає свій день народження: збирає цих лакуз і посіпак у нас вдома, вони напиваються, товчуться до третьої години ночі й поводяться жахливо. З кожним роком це ставало дедалі нестерпнішим, і нарешті цього разу я заявила, що не хочу нікого приймати — нехай вій влаштовує вечірку в готелі. Джералд розлютився, але я не відступалась, і тоді він спробував найняти приміщення тут — бенкетний зал, здається, проте йому це не вдалося, бо в них тут