Читати книгу - "Список бажань"

— Це що, скоромовка?

— Ні, я кажу без жартів.

— Якщо серйозно, то це не твоє діло.

Лоурі кивнув головою.

— Майже ввічливо. Я вважав, ми вже мало не друзі.

Меґ покивала пальцем.

— Я знаю, до чого ти. Хочеш, щоб мені було ніяково. Мама завжди так мені казала. Так ось, не спрацьовує. Я не хочу про це говорити.

Лоурі мовив лагідніше:

— Гаразд, помічнице. Іншим разом.

“Сумніваюсь” було написано на обличчі Меґ. Щоб не сперечатись, вона змінила тему розмови.

— Ну, яке друге?

Лоурі закліпав:

— Не зрозумів.

— Друге з чотирьох бажань?

— А. Гаразд. Мабуть, ти чула про Кроук парк?

— Те олдьове місце? Де грають у хокей на траві й гельський футбол?[8]

— Воно-воно саме. Найбільший і найвідоміший стадіон у країні. Історичне місце…

— Окей, прохавала. І що з того?

— Я хочу вдарити по м’ячеві так, щоб перелетів аж через огорожу Кроук парку.

Меґ анітрішечки не здивувалась.

— Звичайно. Чом би й ні? А ти певний, що не хочеш перескочити ту огорожу з жердиною?

— Відповідь позитивна. Дякую, навіть попри твої нещодавні кепкування.

— Сподіваюсь, ти заготував історію?

— Ага.

— Сподіваюсь, вона довга й нудна, так само, як і попередня?

Лоурі скорчив кислу міну.

— На жаль, так.

— Що ж, почали, — зітхнула Меґ, умощуючись на сидінні, трохи віддалік.

Лоурі посміхнувся.

— Ну, якщо наполягаєш.

Він витяг звідкись свою вічну сигару і встромив її між кутні зуби. Проте не запалював. Як не як у громадському транспорті.

— Задовго до війни…

— Якої війни?

— Світової.

— Першої?

— Другої, розумнице. Не надто важливо.

— Французи могли б з тобою не погодитися.

— Для розповіді. Не важливо для розповіді.

— Що, Лоурі, починаємо гризтись, як собаки?

— Та й чого б то? Добре, слухай. Задовго до Другої світової війни татко вирішив віддати мене вчитися до школи-інтернату.

— І як це стосується війни?

— Ніяк.

— Я так і знала! Нащо були всі ці мульки з війною?

— Щоб пригадати. Не зважай.

— Вибач, Лоурі. Далі.

— Ні-і.

— Та годі вже, не дуйся і розказуй.

— Так буде щоразу?

Меґ кивнула головою:

— На жаль, так. Ти занадто старий задля того, щоб ми стали друзями.

— Майже так. Гаразд, я розповідаю. Але тільки через те, що знаю: насправді тобі аж-аж як кортить почути мою історію. Це підліткова віслюча впертість змушує тебе уривати мою розповідь.

Лоурі заходився провадити свою байку. Картинки просочувалися крізь його шкіру назовні, кружляючи довкола голови. Справжній імпресіоністський сон.

— Я був єдиною дитиною в сім’ї, тож тато вирішив, що школа-інтернат допоможе мені змужніти. Мабуть, такий погляд на виховання був популярний за тих, ще до пана Спока…

— А “Зоряні війни”…

— Пан Спок. Ти читала його книжку?

— Читала! — кинула Меґ, аж занадто переконливо. Вона не хотіла зізнаватись, що ніколи не дочитувала до кінця книжок без малюнків.

— Отож одинадцяти літ мене віддали до Вестґейтського коледжу для хлопчиків. Зразковий навчальний заклад з купою покидьків і гейнутих братів во Христі.

Меґ уїдливо кивнула головою. Дуже нагадувало її власне становище.

— На сніданок давали звичайну кашу, а на обід і вечерю — березову. Вивчали лише чотири предмети: латину, ірландську мову, математику і футбол. Жоден із них не був моєю пристрастю. А якщо додати, що я не був ані багатієм, ані дублінцем, то зрозуміло, що дуже швидко став останнім учнем у школі.

— Майже як у Чарльза Діккенса, — докинула Меґ, намагаючись висловлюватись якомога літературніше. Вона бачила “Олівера Твіста” разів двадцять. Мама дуже любила цей фільм.

— Але мені випав шанс змінити свій статус. Після шести місяців навчання в пеклі у мене нарешті з’явилась можливість…

— Зараз угадаю. Ти її проґавив?

Лоурі затягся незапаленою сигарою. Вираз обличчя промовляв сам за себе.

— Ну, то що сталося? — спитала примарна помічниця, забувши про свої шпильки.

— Вестґейтська команда завжди вибувала у півфіналі чемпіонату між коледжами. Їй ніколи не доводилося грати фінал у Кроук парку. У ті дні кожен мріяв про Кроук парк. Отож якось уночі я та ще кілька хлопців нишком вибралися з гуртожитку й подалися містом до спортивного поля. Вирішили перелізти через паркан і повештатися стадіоном, а тоді сказати, ніби грали в Кроук парку. Піти міг кожен, хто хотів, навіть такий бідний селюк, як я.

— Ну, і як ти все провалив?

— Вилізти на паркан я виліз. А ось злізти на територію стадіону не зміг.

— І з переляку поліз назад.

Бідолаха Лоурі кивнув головою:

— Саме так. Я з переляку поліз назад. Того єдиного разу, коли я мав можливість… Того єдиного разу, коли мене запросили долучитися до решти.