Читати книгу - "Химери Дикого поля"

– Що таке, Красю? – здивувалася вона, побачивши мою перелякану морду.

– Понамко, я буду охороняти тебе, – рішуче сказав я.

– Красю, ти що, з дуба впав? Я до вітру іду!

– Понамко, будь ласка, сходи ось туди, – я вказав рукою в інший бік. – Благаю!

Вона зареготала, але помітила вираз мого обличчя, то кивнула і попрямувала у той бік, куди я просив. Я став на краю лісу, щоб той, хто ховався у кущах, і не думав оббігти і напасти на Понамку. Чув, як гупає серце у грудях. Знову відчував погляд! З того самого місця! Це моє вміння відчувати погляди врятувало колись мені життя. Мене зібралися вбити у колонії. Один дурень наїхав на мене. Я б не відповідав, але там все жорстко. Якщо показуєш слабкість, то затопчуть. Я розбив йому об голову ручку мітли, якою прибирав на виробничій дільниці. Сів до штрафного ізолятора, потім вийшов. Хлопець ще був у медсанчастині, але дуже хотів помститися. Один наркоман, який заборгував великі гроші за дози і ладний був зробити все, що завгодно, погодився прирізати мене. Отримав заточку, збирався підійти зі спини, увігнати у правий бік, щоб поцілити в печінку, і втекти. Він ще був на порядній відстані, а я вже відчув потилицею його погляд. Розвернувся і був готовий. Він спробував вдарити мене хоч якось, але був слабкий і в нього тремтіли руки. Я перехопив заточку, побив його. Знову сів до штрафного ізолятора, але врятувався.

– Красю, ходімо, – це повернулася Понамка. Вона добре виглядала у панцирі, чоботах та при шаблі. Виголена голова з довгим оселедцем, лінивий погляд хижака, зараз розслабленого, але в будь-який момент готового до бою. – Що тобі привиділося? – тихенько спитала вона.

– Та всяке таке, – махнув я рукою.

– Тримайся, все буде добре, – Понамка завжди була оптимістом.

Ми повернулися, Понамка вляглася відпочивати далі, Федька вже назбирав цілу купу квітів, пакував їх у торбу.

– Коней достоить напувати, – прошепотів він мені. – Вже охолонули вони. А згарячу коней поїти заказанє, бо опоїш. Каратимуть за те.

Я кивнув, ми відвели коней до колодязя, напоїли, потім поралися зі своїми мулами, коли вдалині почувся собачий гавкіт. Я аж здригнувся, бо собачий гавкіт нагадував мені про колонію, про тамтешніх вівчарок.

– Пси! – Федька чомусь злякався не менше, аніж я. – Гонзимо!

Він потягнув свого мула геть від колодязя, я теж. Бо якщо Федька злякався, то і мені було чого боятися. Побігли до паничів, гавкіт стрімко наближався. Побачив, що Дубогриз і Понамка підхопилися, всілися верхи. Ми підбігли до них. Федька став за своїм паничем, а я за своїм. Собаки вже були поруч. По гавкоту було зрозуміло, що дебелі, не якісь там шавки, але коли вискочили на галявину, то я аж затремтів з переляку. Бо справжні ведмеді! Білі, волохаті, здоровезні, вони гавкали, наче з гармат стріляли, у вухах дзеленчало. Кинулися одразу до нас, їх було штук сім, ціла тічка, яка збиралася нас розірвати! Я схопився за кинджал, коли Дубогриз несподівано крикнув на собак. Грізно і впевнено. І вони зупинилися у кількох метрах від нас. Важко дивилися і гавкали.

– Ану цить! – гримнув Дубогриз іще, і собаки замовкли. Стояли, пускали слину з величезних пащ і важко дивилися на нас. Я побачив, що Федька теж тремтить.

– Хороші песики! – Понамка не намагалася підлащитися, а захоплювалася міццю тварин.

– Це наші пси, сторожові. У кожному курені є пара десятків псів сих, навчених перекинчиків нечестивих шукати, – пояснив Дубогриз. Видно, що він хвилювався, але намагався виглядати грізно.

– І що далі будемо робити? – спитала Понамка, бо собаки оточили нас півколом і стояли, не збираючись відпускати.

– Зараз приспєють паничі, – сказав Дубогриз. – Вже пристяться вони.

І дійсно, почувся тупіт копит. Невдовзі на галявину вискочив загін вершників: панич, кілька джур і півдесятка слуг. Вони дуже здивувалися, коли побачили нас.

– Тю, а ми домнювали, донде собачки наздогнали втікачів, жеруть їх, тому і замовкли! – загримів панич, кремезний дядько з величезною головою.

– Брате Жох, випаничився я. Тепер єсм – Дубогриз! – урочисто сказав товариш Понамки і вказав на неї. – А се брат Набока, теж сакру мав!

– Баба чи що? – спитав Жох. У його голосі не було зневаги, просто здивування.

– Паничарка. Вона вабоїла самого невидимця і дуже добре вміє валчити на шаблях, – розповів Дубогриз.

– Невидимця! – Жох здивувався. – Славетно. То валчиш на шаблях добре? Не хочеш заправитиси?

Він схопився за свою шаблю і подивився на Понамку з хижою посмішкою. Понамка і не думала лякатися.

– Залюбки.

– Дати дерев’яні! – наказав Жох, і йому з Понамкою джури подали шаблі, вирізані з дерева. Мабуть, на них джури вчились битися. Паничі зістрибнули з коней і почали наближатися один до одного. Жох кинувся в атаку, хотів швиденько збити Понамку з ніг і перемогти. Але вона ухилялася від його ударів, стрибнула в один бік, потім в інший, дерев’яні шаблі свистіли у повітрі, іноді з сухим тріском гупалися одна об одну. Жох помітно роздратувався тому, що не міг швидко перемогти, атакував ще більш запекло, коли Понамка зачепилася за жмуток трави і впала. Жох яструбом кинувся до неї, щоб добити, вклався в останній удар, але замість Понамки гепнув шаблею по землі, моя ж панна підхопилася так, наче її штовхнула з землі пружина, і вдарила шаблею по шияці Жоха. Якби шабля була справжня, то його голова котилася б вже по траві. – Ач як! – Жох схопився за шию і закрутив головою від здивування. – Пофолгуй, брате Набоко, що усумнівся у тобі! Славний ти козак! – він потиснув Понамці руку і роздивлявся мою панну з захопленням. – Залишайся у курені нашому!

– Як вирішить шановне панство, – скромно сказала Понамка, розпалена битвою. Ніздрі в неї широко роздувалися.

– А хто се втік? – спитав Дубогриз і кивнув на собак.

– Та двоє бидла з рабів підвальних. Хлоп один, коваль, і дівка. Потайки злигалися, бо вона до кузні потраву носила. Потім хлопця того ферували везти до куреня Соломахи, де коваль усопнув. А в нас їх троє. Дівка просилася