Читати книгу - "Химери Дикого поля"

Я одразу згадав погляд з кущів і гілку, що рухалася. А потім у мене перед очима став слід на землі, який я бачив. Біля колодязя. Босий слід! І паничі, і слуги всі взуті! Раба не відпустили б до цього колодязя. То це був втікач. Він був тут! Разом з дівкою! Я збирався про це сказати, коли побачив погляди собак. Холодні погляди вбивць. Я не хотів нікого віддавати цим чудовиськам. Не моя справа! То мовчав.

– Братів з куренів сусідських вже сповістили, жеби імали. То не угонзають раби, – запевнив Жох.

– А песи не пішли за бидлом? – поцікавився Дубогриз.

– Пішли, колвек до пикчи, а там встали. Хитрий раб виявився, у воду заліз. Але іманий буде і покараний жорстоко, жеби інше бидло бачило те, – Жох не хвалився, Жох був впевнений, я бачив його погляд і не заздрив тій людині, яка потрапить до рук цього панича. – Що ж, поїдемо далі бидло імати. Іспоткаємоси у курені ввечері. Перехилити хочу з вами кухоль пива! З тобою, новий брате Дубогризе, і з тобою, новий брате Набоко!

– Дякуємо за честь, брате Жох, – кивнув Дубогриз. Він був серйозний, тримав спину прямо. Бачив, з якою заздрістю на нього дивилися джури. Мабуть, мріяли, що колись і самі стануть такими ж паничами з оселедцями.

– Песи, напрод! – наказав Жох, не кричав, але всі пси одразу відійшли від нас і побігли з галявини. Жоден з них не побіг туди, звідки я відчував погляд. І добре, я вже надивився достатньо кривавих сцен. Загін зник з галявини, ми теж поїхали далі. Знову дорога серед ланів. Пшениця, жито, картопля, квасоля, гречка, соняшник. Частенько зустрічали рабів, що працювали у полі. Десятками. Бачили нас і одразу ставали на коліна.

– Слухай, а чого ти так злякався тих собак? – спитав я пошепки Федька.

– Бо то песи, що навчені на слугах і рабах підвальних.

– Як це? – здивувався я.

– Є пси, які імають лише рабів земляних, а слуг не чіпатимуть. А ці навчені були імати підвальних рабів і слуг. Страшні то пси, диявольські. Я на власні очі бачив, коли такий пес повалив слугу і голову йому відгриз!

– А чому вони не напали на Дубогриза?

– Бо він – панич! Пси панича ніколи не чіпатимуть. Вони і джур оминають.

– А що буде з втікачами?

– Яко що? – здивувався моєму питанню Федька. – Спиткати їх будуть. Раба на смерть, а дівку таже до земляних рабів віддадуть. То ще гірше за смерть.

– Їх знайдуть?

– Сусідські курені вже імають, їжі у рабів немає. Спинують, з нори своєї вилізуть і іматимуть їх. Одгетуль до Поганих земель далеко, то не угонзиш.

– А що таке «Погані землі»? – спитав я.

– То є краї за Січчю. Зазвичай раби туди угонзають. Але дарма, бо стоїть там фортеця наша і болота там, і Мара страшенна, – пояснив Федька, але так, що в мене стало тільки більше питань. – О, башта куреня!

Він вказав вперед. Вдалині я побачив верхівку башти з великим малиновим прапором.

– Це вже курінь?

– Так, він самий.

Їхали далі. На полях зустрічалося все більше рабів. Якщо їх охороняли слуги, то просто вклонялися нам, якщо ж паничі, то неодмінно їхали привітатися. Всі здивовано дивилися на Понамку, але більше її не перевіряли. Вітали Дубогриза з опаниченням, той задоволено посміхався.

Коли при дорозі нам трапився довгий сарай. Судячи з рохкання, у ньому були свині. Кілька десятків рабів виносили ношами гній, інші варили у великому казані картоплю з дертю. У тих, хто варив, були чурбаки у роті, щоб раби не могли скуштувати свинячої їжі. Далі нам трапився ще великий корівник, де теж поралися раби. А потім ще один сарай, дуже довгий і без вікон. Але з нього чулися дитячі голоси.

– Що це? – здивувався я.

– Бидлячий сарай.

– Бидлячий?

– Так, здє спить земляне бидло.

– Хіба не у курені?

– Азаж можна пускати земляного раба до куреня? – здивувався питанню Федька.

– Тобто вони у цьому сараї живуть?

– Сплять здє. Вдень на полях плужать, а вночі приганяють їх сімо, жеби спали.

– А діти, чую, вдень залишаються тут?

– До семи років бидло вдома сидить, потім ставлять на спадні роботи, а з дванадцяти юж на уставичні, – розповідав Федька. Дещо з його слів я не розумів, але в цілому здогадувався, про що він говорив.

Дорога повернула у великий сад, повний яблунь, груш, слив, вишень. Рай якийсь. Бачив, що кілька яблук ранніх порід викотилося на дорогу. Я б нахилився узяти, але вже звик, що у цьому краї багато чого робити не можна. Краще спитати.

– Яблуко з дороги можна узяти?

– Ні, заказанє се! – злякався Федька. – Яблука можна іно паничам та джурам снєдаті! Іжелі слуга скуштує яблуко, то відріжуть му язик. Нижлі дичку з лісу можна снєдаті, тако кислючі вони.

– А груші чи вишні?

– Тожде іно лісові.

– А рабам?

– Рабам достоить іно ріпу з дертю. І скважені буряки по святах.

Я тільки дивувався місцевим жорстоким правилам, коли виїхали з саду і побачили фортецю. Високі кам’яні стіни з баштами. Десь на півкілометра навколо фортеці не було жодного кущика чи деревця, лише травичка, на якій паслися коні та корови.

– Алить і курінь, – сказав Федька.

Дубогриз та Понамка пришпорили коней, ми намагалися не відставати. Я нарахував вісім башт на стінах і дев’яту, високу, в центрі куреня. На тій дев’ятій висів малинового кольору великий прапор. Зараз вітру не було, то він обвис. Ми їхали до воріт, що знаходилися в одній з башт. На ній були і стражі, які помітили нас та почали роздивлятися. Особливої тривоги не піднімали, бо ми були лише учотирьох.

Я так захопився роздивлянням мурів, що не одразу помітив з десяток стовпів перед воротами. До стовпів були прив’язані скривавлені люди. Більшість брудні та худі, земляні раби з закудланим волоссям, але он було і двоє голомозих, слуг. Всіх їх жорстоко відшмагали батогами, а потім прив’язали до стовпів і залишили на сонці. Скривавлених. Біля кожного роїлися мухи.

– Хто це? – спитав я Федька, нажаханий картиною.

– Утраплені, – байдуже відповів він.

– За що їх?

– Раби, подобно, за крадіжку альбо неробство.

– А слуги?

– Сі, подобно, чатовники. То утрапили їх, бо поблажили бидлу угонзнути.

– І що з покараними буде далі?