Читати книгу - "Вітер з Дніпра"

Коротше кажучи, Євгешка починав гірко каятись, що погодився на всю цю витівку. Але як же було не погодитись? Яку відмовку можна було знайти?

— Євгешко, чого ти замовк?

— А ти чого замовк, Павлику?

— Я думаю про те, як зараз поїду на водоході. Тільки ось що, Євгене… Коли… коли, може, водохід почне тонути, ти той… рятуватимеш… Це я так кажу, все може трапитись. Я хоч і добре плаваю, але… бистра течія. Розумієш?

Ще б пак не зрозуміти! Чудово все зрозумів Євгешка. Серце тепер у нього не завмирало. Воно цього не робило з тієї простої причини, що все цілком заховалось у п'ятку. Бувають, знаєте, такі хвилини і такі обставини, що де в кого серце раптом тікає в зовсім непідхожі місця.

— Може… може, ми тут зупинимось, Павлику?

Павлик озирнувся.

— Ого-го, куди ми запливли! Тут найкраще місце. Знаєш що, Євгене? Я спробую поїхати вниз за водою до тієї коси. А ти греби до того повороту й чекатимеш мене там біля острівця.

Євген глянув на далекий берег, який вони недавно покинули. Яким рідним, яким затишним здався він тієї хвилини Євгешці! Затишним і недосяжним! Унизу розбіглись хатки, деякі з них підбігли до самісінької води, ніби отара огрї'ь. Євгешка впізнав школу, впізнав хату діда Галактіона. А ця, ліворуч, — голови колгоспу. Сільраду видно, хату-лабораторію. Вище, на підгір'ї, — широкою смугою простяглись городи. Хоч і далеко, а й звідси видно між зеленню жовті плями. То цвітуть соняшники. Скільки їх! Праворуч жовтіють кручі. Там, у ярах, на глиняних урвищах, гніздиться в норах блакитнопера яскрава ракша, сіро-іржаві горлиці мостять із прутиків у кущах свої прозорі гнізда, такі прозорі, що крізь них просвічує пара білих яєчок. На схилах яру, в колючих хащах терну і глоду, виводять пташенят сорокопуди.

І яри здалися Євгешці такими рідними, що ось — простягти б руку, і дістатись до них, сховатись у дикій малині, шукати гнізда сорокопудів.

Швидка течія повільно, але невпинно зносила човен униз. Євгешка почував себе дуже непевно. Ні, не його стихія вода! Він не має ніякого наміру конкурувати з рибою!

Обережно спустили винахідники «машину» на воду. Водохід легенько захитався на хвилі. Павлик скинув черевики, сорочку і в самих трусах стояв навколішках, лагодячись перелізти через борт човна. Ще мить — хлопець випростався і, тримаючись рукою за руль водохода, переніс ногу через борт.

— Зараз сяду, Євгешко. Гарний у мене водяний коник, — говорив він, намагаючись ближче підтягти до себе «машину». Вслід за цим човен раптом щосили хитнувся в один бік, зачерпнувши води, і Євгешка побачив, як Павлик, майнувши в повітрі руками, шубовснув у ріку.

Все трапилось так швидко, що Євгешка ледве встиг зрозуміти, що Павлик утратив рівновагу і замість того, щоб осідлати водохід, опинився в воді. Охоплений непереможним жахом, Євгешка швидше інстинктивно, ніж у повній свідомості, схопився за весла і з силою вдарив ними по воді. Човен рвонувся до берега. Та тієї ж хвилини над водою з'явилася мокра голова Павлика. Можливо, він щось кричав. Але Євгешка вже нічого не чув. Він тільки побачив, як Павлик зробив кілька помахів руками і опинився біля водохода. Він схопився за колесо «машини», може, хотів вилізти на неї, але це йому не вдалося, бо водохід перевернувся. І тільки тепер до Євгешки долетів відчайдушний крик товариша:

— Євгешко… Човен… Ря-ту-уй!..

У відповідь Євгешка ще дужче наліг на весла. Він щосили гріб до берега, гріб не переводячи віддиху, з розширеними від жаху очима, з перекошеним обличчям. У човні було багато води, і він низько осів. Здається, що кухоль-два, і човен піде на дно.

Ближче й ближче берег. Ось уже привітно кивають кущі верболозу. І тут… тут трапилось незрозуміле. Євгешка підняв угору одно весло, а другим почав хутко повертати човна назад. Ї так, як поспішав до берега, так тепер поспішав Євгешка на місце аварії. В його вухах ще стояв останній крик Павлика.

«Човен… Рятуй…» — шепотів Євгешка, налягаючи на весла. «Човен… Рятуй… Човен… Рятуй…» Так, так, треба рятувати. У човні вода. Нічого. Можна вичерпати воду. Можна подати йому весло. Ух, яка бистрина! Як важко стало гребти… Як важко…

— Па-авлику-у!.. — враз гукнув на повні легені?Євгешка. — Па-авлику-у!..

«У-у-у!» — відповіла далека луна.

Велично йшла могутня блакитна ріка. І ніде — нікого. Ні плями, ні чорної крапки. Затамувавши подих, з похололим серцем вдивлявся Євгешка в швидкі хвилі — чи не з'явиться ще раз над водою голова товариша, чи не майне де його темна, засмагла рука…

Велично йшла могутня блакитна ріка. Пролетіла над Євгешкою чайка. Наче граючись, вона випустила з дзьоба рибку і зразу ж знову підхопила її на льоту Рибка блиснула на сонці, як новенький гривеник.

Євгешка не пам'ятає, як він повернув до берега, як кинувся бігти. Очунявся він десь у верболозі, і перше почуття було — сльози. Все