Читати книгу - "Останнє літо"

Поринувши в думки, Захаров помилився, пройшов повз восьмий будинок, звернув не туди, не побачив своєї машини, повернув назад і почув голос водія:

— Я тут, товаришу генерал. Сюди, праворуч!

— Чому не спиш? Я ж велів тобі спати. Тепер новевеш, не виспавшись, і брязнеш мене, як Гудков командуючого.

— Я спав, товаришу генерал. Та почув, що йдете, і схопився… Шинель надінете?

— Надіну.

Водій схилився в глибину машини, взяв там шинель і хотів допомогти Захарову надіти її.

— Віддай. Скільки разів тобі казати, що не люблю цього.

— Темно ж, у рукава не попадете, — всміхнувся в темряві водій.

— І справді, темно, — згодився Захаров і, надіваючи шинель, відчув приємне тепло. Мабуть, Микола не збрехав, таки до останньої хвилини спав, накрившись нею.

— Поїхали, — сказав Захаров, сідаючи й прикриваючи коліна полами шинелі.

— Куди? Додому?

— Ні, прямо в сімдесят перший.

Вони пред’явили документи на виїзді коло шлагбаума й вибрались на шлях.

Захаров їхав і довго, майже півгодини, мовчав. Потім, скоса глянувши на водія, подумав: «А щось таки вже просочилося по солдатській пошті. Без цього не спитав би мене, коли поспішали сюди, чи скоро повернеться Серпілін…»

— Дозвольте дізнатися, товаришу генерал… — вловивши погляд Захарова, сказав водій.

— Що, мовчати набридло? — всміхнувся Захаров. — Почекай, ще намовчишся, коли командуючий повернеться. При ньому не те що при мені, за баранкою не побалакаєш.

— Так, коли в нашій машині з ним їдемо, тут уже рот на замок, — мовив водій.

— Нічого, це тобі на користь. Ти й так занадто балакучий. Про що хотів дізнатися?

— Чому це у вас настрій сьогодні поганий, товаришу генерал?

— Не поганий, а, можна сказати, гидкий, — відповів Захаров, — бо вночі спати треба, а спати не дають.

— А ви зараз поспіть. Дорога ж довга.

— Спробую, коли ні про що не питатимеш.

Водій замовк, а Захаров подумав, що, мабуть, даремно розпускає його більше, ніж треба, буває, що Микола тримається аж надто вільно. Але ж котрий рік сидить ліворуч від тебе за баранкою, і вдень і вночі, майже щодня по багато годин, людина, якої спробуй пошукати, ладна все, що тільки може, зробити, і все, на що здатна, віддати, хоч і саме життя. І це не слова, так воно є насправді.

Бо вже перевірено. І після довгої розмови, яка щойно закінчилась там, у тій перетвореній на канцелярію хаті, зараз багато важило, що поруч з тобою їде Микола, з яким ви обидва, кожен по-своєму, любите один одного.

І це, здавалося б, найпростіше, немудряще почуття робило Захарова зараз, у нелегку для нього хвилину, в чомусь дужчим за ту людину, що лишилась там, у хаті, за людину, якої не тільки не любив сам Захаров, але й, як здавалося Захарову, не могли любити й усі інші люди, бо вона сама не могла і не вміла любити їх. «Цікаво, який він був у громадянську війну, коли його послали комісаром до тієї чотирнадцятої Залізної бригади, що починала під Воронежем, а закінчила в Польщі?

Невже й тоді був такий, як зараз? Важко уявити собі.

І чого він причепився до Серпіліна? Виходить, погано, що ми живемо з командуючим душа в душу? А коли інакше не вмію й не хочу? Отже, я, він певен, уже й не політпрацівник. Дав зрозуміти, що «поладнали» ми з командуючим. Мабуть, так дивиться на це. А ми не «поладнали», а спрацювалися. А йому це однаково. Чи спрацювалися, чи поладнали — йому байдуже. А що я, мушу доноси писати, чи що, на добру людину, щоб довести партійність мого ока? Та коли б навіть було про що доносити, все одно я того не робив би. А поставив би питання відкрито і руба. Рука не схибила б. Траплялося в житті й таке…»

І, згадавши, як це бувало в нього в житті, Захаров з радістю подумав, що не відступив сьогодні. Треба було зчепитися — і зчепився! Невже Львов і справді думає про тебе, що, коли б треба було, ти не зчепився б з Серпіліним? З ним, з членом Військової ради фронту, треба було, і зчепився, а із своїм командармом не зчепився б?

Львов мало тямить у людях при всьому своєму розумі!

А Серпілін лікується в санаторії й не знає, які хмари в нього над головою…

Захаров раптом згадав про ту свою давню зустріч з Львовим у Хабаровську і, з прикрим холодком у душі пов’язавши одне з одним, подумав про тодішню долю Серпіліна. «Чого ти так стараєшся? — подумав він про Львова. — Може, тобі це в Серпіліні не подобається, біографія не влаштовує?.. Товариша Сталіна влаштовує, а тебе ні?..»

Після того як Захаров пішов, Львов іще з хвилинку нерухомо просидів біля столу, дивлячись перед себе на стіну, туди, де щойно стояв Захаров.

Потім витяг з кишені бриджів ключ від вогнетривкого ящика, вийшов з-за столу, нагнувся, відімкнув ящик, витяг звідти книжку з бланками шифротелеграм, знову замкнув ящик, сховав ключ у кишеню й сів до столу, скривившись од головного болю.

Він рідко лягав спати раніше п’ятої ранку. Але сьогодні о четвертій годині ночі відчув себе втомленим більше, ніж будь-коли.

Розмова з упертим Захаровим була лише кінцем довгого й важкого, вісімнадцятигодинного робочого дня, протягом якого він витратив особисто на себе лише двадцять хвилин: десять на обід і десять на