Читати книгу - "Пригоди двієчника"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Каплане, тримайся, друже! — лунає тоді голос ягняти. — В твоїх руках моє життя!
Ці слова повертають мені втрачену силу, і я перегризаю ворогові горло.
… Глядачів у залі повнісінько. Грає тривожна музика. Всі відчувають, що зараз відбудеться щось страшне. Не відчуває цього лише молодий пастух. Безтурботно поляскавши мене по шиї, він вистрибни біжить до аулу, і на сцену виповзає голодний вовк.
Не чекаючи, поки ягня гукне про допомогу, я надів шапку і кинувся на ворога. Чапля не бачив, хто кусав йому руки й ноги, хто пригощав важкими стусанами.
— Рятуйте! — заволав він, затуляючи обличчя руками.
На сцену вибігло кілька артистів. Але я вчепився Чаплі за плечі й духопелив його ще її зверху, горланячи:
— Будеш іще клепати на чесних людей?
— Клянусь честю, ніколи не буду! Рятуйте, рятуйте!
Глядачі спершу з цікавістю дивилися, як метається і виє сірий вовк, а потім, відчувши, що тут щось негаразд, стали пробиратися до виходу. Злякалися, мабуть, що вовк з глузду з'їхав. А тут ще я сплигнув з Чаплиної спини, і він з диким лементом кинувся геть зі сцени. За мить зал спорожнів…
Порожній він був і на другий, і на третій, і на четвертий день. Автор п'єси, що був присутній на прем'єрі і тепер бачив щодня порожній зал, викреслив із твору образи Каплаиа й сірого вовка. Я залишився без ролі.
— Нічого не можу вдіяти, брате мій, — розводив руками Мірагзамов. — Драматург сам скоротив вашу роль.
— Тоді давайте мені іншу роль, не собачу…
— А чи впораєшся? — засумнівався директор, але спробувати дозволив.
Три дні билися ми з головним режисером, перепробували ролі корів, птахів, коней, бегемотів, крокодилів, мавп — анічогісінько не вийшло. На четвертий день Мірагзамов запросив мене до себе.
— Ви юні, друже мій, — почав він здалеку. — Не позбавлені здібностей. Багато ще ролей зіграєте. І баранів, і корів, і солов'їв — будьте певні. Але поки що вам доведеться облишити сцену. Ми пошлемо вас учитися.
— Учитися? — вигукнув я злякано.
— Так, одержите освіту, тоді приходьте…
І звідки воно тільки взялося — я разом простогнав шакалом, завив псом, загарчав левом і кинувся до дверей…
ДЕ ТИ, РІДНА МОЯ ДОМІВКО?
Ось так безславно й ганебно довелося тікати з театру. Хай би Мірагзамов призначив мене контролером, робітником сцени — я б не писнув. Але він, бачте, придумав: «Пошлемо вас учитися!» Отаке вигадав! Чому це я мушу вчитися, якщо твій театр не має п'єси із звичайною собачою роллю? І взагалі, якщо ти директор, люби своїх підлеглих, сам їх виховуй, замов для них п'єсу з необхідною роллю, а не жени людей учитися. Господи, чи є на світі людина, яка любила б мене і жаліла?!
Щоправда, мама мене любила. І сестрички теж. Я це знаю. Може, саме тому дуже скучаю за ними. Та і з рудрім Артиком, і з соньком Шакіром, і з Пуголовком Арріфом побачився б радо. Я пішов від них, щоб уславитися. Бився і боровся, немало страждав, прагнучи довести своє. І в мене аж нічого не вийшло. Хоч ти скажи, дорога моя шапочко, чому мені й раз не пощастило за весь час моїх поневірянь?
— Знань тобі бракує, Хашимджане, у всьому, за що б ти не брався…
— Що ти сказала, дорога?
— Так, так, Хашимджане, краще було б тобі послухати мудрих порад Кабулова і шановного директора Атаджана Азизовича.
— І ти це завжди знала, шапочко-чарівнице? Виходить, дорога, ти, прямо кажучи, водила мене за носа?
— Ні, Хашимджане, я не водила тебе за носа. Я вірою і правдою служила тобі. Скажи, хіба я не допомагала тобі в скруті? Хіба не рятувала від небезпек? А що я ще могла зробити? Чаклунства мого ставало лиш на це. Я її сама, щира душа, вірила, що ти дечого досягнеш з моєю допомогою. У ті часи, коли я зарадила бідному пастухові, в якого падишах одібрав наречену, це було ще можливо. А нині, виявляється, замало самого лише чаклунства, не можна й кроку ступити без знань, Хашимджане. Це я тепер дуже добре зрозуміла. Гадаю, і тобі час засвоїти цю істину, дорогий мій хлопчику.
Схибив, значить, схибив. Зрозуміти це можна. Але ж з якими очима підеш до Кабулова чи Атаджана Азизовича й визнаєш свою помилку? Легше в люті морози в ополонку пірнути, в липневу спеку цілий тиждень без води жити чи пішки дійти до самої Москви. Та цього ніхто не вимагає. І визнання своїх помилок — теж. Живи як хочеш, никай по білому світові, але ж тоді й не нарікай, що тобі не таланить, що на твою бідну голову сипляться самі нещастя.
Я рішуче підвівся, старанно помив шию та вуха, надів чорний костюм, що дядечко Саїд подарував, і поїхав до Центрального універмагу. Голова моя працювала, як добре змащена машина.
Додому з порожніми руками не приїдеш. А грошенята у мене є, наскладав за час роботи у дитячому театрі.
Насамперед купив подарунок мамі: шовкову хустку. Поштовхався в черзі й дістав татові непогану річ — мотоциклетні рукавиці на хутрі. Кучерявій Донохон добув білу капронову стрічку, а Айшахон — синтетичну папку для зошитів.
Не забув я і шановних учителів. Атаджанові Азизовичу купив на пам'ять кулькову ручку, а Кабулову, як математикові, — лічильні палички.
Потім я згадав, що незабаром вересень і потрібні підручники для сьомого класу. Крім книжок, я купив штук тридцять загальних зошитів. Пригодяться. Може, колись напишу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди двієчника», після закриття браузера.