Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Найневгамовнішим виявився Леонід, і сказав йому Іван Данилович: бути тобі істориком, адже тільки той до історії ставитиметься небайдуже, хто може все, що в світі діялося, крізь своє серце пропустити.

Але самому Леонідові Чорношкуру, нині сержантові прикордонних військ, понад усе хотілося стати агрономом. І не те щоб з біології знання у нього були міцнішими, ніж з фізики чи літератури, але якось подобалося йому спостерігати, як з невеличкої зернини виростає високе й струнке стебло, як колоситься воно, дозріває, як потім збирають збіжжя красивими комбайнами, вишикуваними, немов на параді, — от тільки комбайнери, засмаглі й запорошені, без параду, — і як ллється зерно рікою в кузови вантажівок. І так з року в рік — один раз і назавжди заведений людиною порядок.

Слово «порядок» Леонід якось по-особливому збагнув на кордоні. Тут завжди повинно бути все в порядку. Коли ще служив у навчальному підрозділі, його привчали до порядку на контрольно-слідовій смузі, в порядку повинні бути всі деревця й кущики, які вивчав удень і вночі, в порядку сигналізація. В порядку — найголовніше — автомат.

Тільки-но Леонід дізнався, що потрапить на кордон, одразу ж послав листа додому: радійте, батьки, ось де вашому синові служити випало! Мати у відповідь побідкалася для годиться: небезпечно ж, мовляв, але видно було: сином пишаються, що не кажи — справжня служба.

І ось уже другий рік тут, на західному рубежі країни. Може, від того, що скоро звільнятися йому, Леонідові Чорношкуру, в запас, і приходять під час чергування такі думки — про рідну домівку, про навчання. Це поки немає машин — можна помріяти, а прикотить авто — де й подінеться мрійливість Леонідова: підтягнутий сержант-прикордонник добре знає свій обов'язок чергового по контрольно-пропускному пункту. Так вже вийшло, що після учебки потрапив він не на заставу, а на КПП-12– без дозорів і секретів: «Ваші паспорти, будь ласка», штамп «КПП-12» у паспорт — бац, і мандруйте собі далі, товариші радянські громадяни і панове із зарубіжних країн. Однак з часом зрозумів: тут теж є свій необхідний порядок, і нині ті, хто більше не ризикує проходити з безшумним пістолетом через ріки, байраки та яруги, їдуть сьогодні з візами, паспортами, і пред'являють свої паспорти йому, Леонідові, а він тут, у Радянському Союзі, перша інстанція. Були й тут свої труднощі. Приміром, не любив він нічні чергування, бо в поїздах люди вже спали, будити їх не хотілося. Леонід розумів: всі вони не шпигуни, всі добропорядні громадяни своїх країн, їдуть подивитися наші Москву, Київ, Крим чи Кавказ, але служба вимагала — то ж сержант ввічливо, чемно, але твердо просив: «Ваші паспорти, будь ласка».

Щоправда, з поїздів його зараз перекинули на автомобілі — тут більше простору для діяльності. Автомобіль — це ж просто скарб для людини з лихими намірами.

Ще тільки прийшов він на КПП, одразу ж повели їх, молодих, на екскурсію: розповідали, що і де було заховано, як і хто все це на кордоні знайшов і вилучив. А наприкінці показали три величезних сейфи із «знахідками» лише останніх кількох місяців. У першому сейфі були книги — антирадянська література, схована в палітурки, на яких стояли імена Чехова чи Гейне; у м'яких обгортках і коленкорі, у шкірі й суперах. У другому сейфі теж були книги — «але з релігійним ухилом», як сказав їм їхній ротний. І третій сейф був з літературою. «Порнографія», — коротко поінформував командир.

Автомобілі цікавили Леоніда ще з однієї причини: перед призовом встиг він провчитися нівроку на курсах водіїв, то й думав — дадуть йому в армії машину. Машини не дали, зате тепер йому було страшенно цікаво розбиратися в конструкціях десятків і десятків машин, які щодня проходили перед його очима. Щоправда, погляд на машину у нього за два роки служби став дещо специфічним: як будівельника на аеродромі цікавить в основному бетон злітної смуги, так і Леоніда цікавили машини перш за все з точки зору того, що і як він міг би у них заховати. Хитромудрих тайників бачив він уже до біса, інколи ідеї повторювалися, і це ображало самолюбство сержанта прикордонних військ Чорношкура: він тоді швиденько складав акт і передавав справу по інстанції. По-справжньому тішився лише тоді, коли вдавалося виявити місце, в якому досі ще ніхто нічого не знаходив. Зрозуміло, не тільки задля самовдоволення працював він на контрольних оглядах — це перш за все був обов'язок, коли він віч-на-віч з можливим противником, а двобій виграти повинен.

Роздуми перервав Котькін, котрий чергував на вулиці.

— Льоню, вперед, там «пежо» — екстра-клас! Закачаєшся!

Це повинно було означати, що черговому наряду по КПП-12 треба починати огляд автомобіля марки «пежо». Слово «закачаєшся» мало означати: роботи тобі, Льоню, з цим «пежо» буде стільки, що…

Чорношкур підвівся, майже автоматично обсмикнувши кітель і поправивши кашкет, вийшов. Просто перед ним на оглядовому майданчику стояв автомобіль, за кермом якого сиділа миловида жінка років двадцяти п'яти. Коли Леонід підійшов до машини, жінка тільки спустила скло і мовчки подала документи.

«У нас вперше, — подумав Леонід. — Всі, хто приїздить сюди вдруге, добре знають: з автомобіля все одно доведеться вийти». Він глянув у паспорт, потім на жінку, і ще раз у паспорт: громадянка Франції Жаннетт Мельє прямує на відпочинок на Південний берег Криму за маршрутом, який їй запропонувало радянське акціонерне товариство «Інтурист».

Після зустрічі в Парижі з мосьє Клодом Жаннетт почувала себе майже безтурботною. Справді, як і говорилося, всі деталі, до иайдрібніших, були продумані, а найголовніше, що їй пропонувалося цікаве, захоплююче турне до Росії абсолютно безкоштовно, за невеличку послугу — завезти якимось людям кілька книжок і поговорити з ними про їхні потреби. Якщо виникне необхідність, то зв'язати їх з Клодовим другом у Москві — телефон вона завчила напам'ять. Усе ж таки велике щастя — ця зустріч з Мартінсоном саме в той час, коли шеф сказав їй про звільнення.

Усі нещастя звалилися на них неждано-негадано,