Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Десь з годину тому проплив корабель, збурив гвинтами воду, і його прибило до молу, — заговорив сержант. — А так би не скоро виплив. Напевне, він з дачі: в одних трусах…

— На деяких дачах живуть діти без батьків, — додав один з чоловіків.

— Еге, а батьки з'являються аж у п'ятницю після роботи. Відпочинуть два дні й знову в місто, — ніби поскаржився інший.

Я звернув увагу на зап'ястя й щиколотки. На них ні синців, ні залишків мотузки. Майор точно визначив, що це не Руслан. Заочно визначив. Скорич таки вважав школяра загиблим. Добре, що про те не знали Табурчаки. Та мені від того не легше. Завжди тяжко, коли гинуть діти. В цьому відчував особливу несправедливість.

Невже хтось збив Руслана машиною, підібрав, наче завезти до лікарні, а насправді… Що ж, схожий випадок уже був, тільки постраждав тоді не підліток, а молода жінка. Хто ж злочинець і де сталася подія? Може, варто допитати мешканців Пушкінської? До молу наближалися «швидка медична допомога» і міліційний «газик». Мені вже нічого тут робити. Ми з Миколою пішли до нашої машини.

— Про що ви говорили з Віталиком? — запитав його.

— О, ледве не забув! — схопився водій. — Він згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».

Цікаво. «Я мамі не скажу…» Що б воно значило? Не скажу… Не кажуть про щось неприємне. Тобто у Шулешко йому зробили щось погане чи не йому навіть, а мамі. Мабуть, Руслан дізнався про батькову зраду і вирішив мовчати. Звичайно, Табурчак не знав про його рішення, тому й боявся сина, а його зникнення загострило почуття провини, і батько метався, наче білка в колесі. Ось чому Він був такий нервовий.

Табурчаки мовчали. Валентина Гнатівна заплющила очі, на щоках вогкі борозенки від сліз. Хоч лихі передчуття Табурчаків не справдилися і вже позаду тяжка процедура опізнення, але дитяча смерть нікого не лишає байдужим. Та й біда сприймається болючіше, коли своя на порозі.

Мені трохи відлягло від серця. Як хотілося бачити хлопчину живим! Надія не залишала, бо Руслан завжди після тренування поспішав додому, нікуди не ходив вечорами. І в аварію він не міг потрапити, бо на Пушкінській навіть удень мало транспорту, а після дев'ятнадцятої години рух на ній майже припинявся.

У мене не було доказів, що Табурчак залицявся до продавщиці. Коли їх матиму, він буде змушений розповісти, чого син забігав до Шулешко. Тоді, можливо, й підкаже, де його шукати. Ні, коли б Табурчак знав, він би сам його знайшов. І все ж підсвідомо відчував: існував якийсь зв'язок між вчинком Руслана, його батьком і Шулешко. Існував.

Не розгледівся, коли «газик» виїхав на вулицю Декабристів. Микола не заїхав у двір, а зупинився напроти будинку Табурчаків, якраз біля акації, під якою сиділа базарувальниця. Подружжя вийшло з машини. Валентина Гнатівна, ледь похитуючись і мляво переставляючи ноги, пішла. Вадим Іванович зам'явся, ніби хотів мені щось сказати. Я відчинив дверцята, щоб вислухати його.

— Ви нам дзвоніть, — підупалим голосом попросив.

— Обов'язково. Кріпіться. — А його туфлі з латуневими накладками на носках лізли мені в очі, і я не стримався, запитав — Де ви придбали такі мокасини?

Табурчак ображено підібрав губи й сказав:

— Вам туфлі в голові…

Він наздогнав дружину, взяв її під руку. Мені було незручно й соромно. Водій завів двигун і вже намірився рушати, коли я побачив, як базарувальниця звелася з ослінчика й напружено дивилася вслід Табурчакам, наче збиралася побігти за ними.

— Зачекайте, — зупинив Миколу, а сам стежив за нею.

На її обличчі відчай. Я здогадався, що Віталик розповів їй про зникнення Руслана. Але чого вона переживала? Адже не рідня їм, навіть не знайома, бо не привіталася з Табурчаками і вони не глянули в її бік. Дивно. А базарувальниця притиснула руки до грудей і поглядом проводжала подружжя, поки ті не зникли за будинком. Аж тоді, тримаючись за стовбур акації, стомлено опустилася на стільчик і важко замислилась. І що мене здивувало? Звичайна реакція пристаркуватої вразливої жінки на чуже горе.

Через п'ять хвилин ми були вже у відділі. На сходах я зустрівся з майором.

— Як там?

— Не Руслан. Його товариш, Віталик, згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири Шулешко, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».

— Розумний хлопчина. — Дмитро Юхимович подивився на годинник — було близько сьомої вечора. — Ви ще збираєтесь працювати?

— Трохи посиджу. Почекаю дзвінка з Києва, а потім до суднобудівного заводу.

— Угу… А на завтра які плани?

— Піду з Луциком на дачі. Може, наткнемося на Хрипливого, якщо сьогодні не пощастить! А потім… — Я ще не вирішив, що робитиму завтра, і тому невпевнено додав: — Завітаю на водну станцію, зустрінуся з тренером Радутним, поговорю з рибалками на набережній.

— Тільки самі не затримуйте Хрипливого, — застеріг Скорич і пішов у вестибюль.

І більше жодного слова. Його зовсім не зацікавила згадка Віталика і те, що мені повинні подзвонити з Києва. Ніби я повідомив йому про погоду на найближчі дні. Мене образила неуважність майора, і я дошукувався, що було тому причиною. Чи не поверховість у роботі? Чи я проґавив, головне, а чіплявся за другорядне? Мабуть, що так. Іншого пояснення не знаходив. Мої невеселі роздуми перервав настирливий дзвінок міжміської станції.

— Арсене, ти? — забасив Коноплич. — На чому сидиш?

— Мов на голках.

— Вірю, дорогий. Голок нам не бракує. А я для тебе припас ще й шило. Вилізло з мішка. Виявилось — твій молодик приїхав п'ятого, відмітив відрядження, шостого покрутився в управлінні й відтоді ні слуху ні духу його. Га? Приємний факт?

— Славний, Петре, дякую. Більше нічого?

— Йому дзвонили з роботи, що пропав син. Не передали, бо більше не з'являвся.