Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Свідків злочину не було 📚 - Українською

Читати книгу - "Свідків злочину не було"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Свідків злочину не було" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 44
Перейти на сторінку:
Оце і все.

— Виручив ти мене. Привіт Людмилі. Як ви там поживаєте?

— Живемо і працюємо за Моральним кодексом, — напівжартома відповів Конопляч. — Бувай. Біжу на затримання.

Виходило, Табурчак лише два дні з шести у відрядженні. Авжеж: шостого ввечері виїхав з Києва, а сьомого вранці вже тут, у коханки. Звідкіля ж дізнався про Руслана, коли звістка не застала його на місці? Невже чув мою розмову а Шулешко? Вчора я був у неї, а сьогодні наче приїхав Табурчак…

Безперечно, інженер хитрував і хитрував невдало.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.

У фойє черговий відділу попередив мене:

— Вас чекає відвідувач.

— Давно?

— П'ятнадцять хвилин,

— Чоловік, жінка?

— Чоловік. І ось справа з архіву. — Черговий подав мені сіру папку.

Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.

— Дозвольте закурити? — спитав.

— Куріть, — я не квапився з розмовою.

Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд — зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб — свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.

Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана — це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.

Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.

— Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.

— І що?

— Посопіло в трубку, і все, — видушив зніяковілу посмішку.

— Розкажіть про своє дитинство.

— Моє? — здивовано звів брови. — Але ж не я, а Руслан…

— Прошу, Вадиме Івановичу.

Він знизав плечима.

— Будь ласка, як вам треба, — неохоче погодився. — І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.

— І ніколи не цікавились, де рідні?

— Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, — похмуро відрубав.

— І мати не шукала вас?

Табурчак недоброзичливо дивився на мене.

— Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… — Важко зітхнув.

— Постараюсь. Поясніть.

— Після війни були випадки, що батьки знаходили дітей і забирали їх. Мене — ніхто… Спочатку — відчай, потім — злість, жалість до себе. І коли б вона не розкішно одягнута, не така гарна… Я побачив, що мати всі ті роки зовсім не мучилась, не думала про мене, — байдуже говорив Табурчак, якого, мабуть, вже й не хвилювало давно пережите. — Відтоді не зустрічав її. Запитаєте: а як же совість, почуття? Інколи стає гірко, що доля позбиткувалася. Втім, робота, сім'я — і забувається.

— У вас прізвище материне?

— Не знаю, — Табурчак ретельно загасив сигарету. — Може, й вигадане.

— Якого числа ви поїхали до Києва?

— П'ятого. А що? — скинув на мене насторожені очі. — Дружина і син проводжали мене.

— А коли виїхали звідти?

Вадим Іванович розгубився — не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…

— Дев'ятого, як тільки мені передали, — прикурив.

— Хто вам передав?

— Як хто? — ніби не зрозумів.

— Прізвище тієї людини, — я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.

— Слухайте, навіщо все це вам?! — обурено вигукнув. — Яке відношення має моє відрядження до сина?

— Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.

Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.

— Чекаю.

— Садченко Валерій Кузьмич, — глухо буркнув.

— Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, — спокійно повідомив йому. — То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.

— Ме… мене перевірили? — приголомшено перепитав.

Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його — нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…

— Я три дні жив у однієї жінки в Києві, — тихо сказав.

— Це вже ближче до істини, але не зовсім, — зауважив я. — Хто ж тоді повідомив вам про сина?

— Дружина, коли приїхав.

— Угу.

1 ... 25 26 27 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідків злочину не було», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свідків злочину не було"