Читати книгу - "Свідків злочину не було"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? — примирливо, з гіркотою мовив.
— Значить, київська жінка — неправда, — зробив я висновок. — Чого ви боїтеся зізнатись?
— В чому?
— Гаразд, товаришу Табурчак, — повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. — Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.
— Не вам судити. Я жив у Києві, — вперто повторив.
— Ідіть, — відпустив його.
— Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… — забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.
— Не обіцяю. Все залежить від розшуку, — суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.
Вже на порозі помітив, що на ногах у нього — літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.
Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.
Розгорнув справу Василя Кисюри. Показання свідків: офіціанта ресторану «Парус», адміністратора, відвідувачів, потерпілих. А все почалося з того, що Кисюра на зональних змаганнях з боксу виграв першість у своїй ваговій категорії. Ввечері зайшов із друзяками до ресторану відзначити перемогу. Пили, гуляли. Причепився до дівчини, якийсь хлопець за неї заступився, тоді розлючений Кисюра вхопив пляшку і розбив йому голову. Потім утік, сховався. Заарештували його через два тижні на квартирі у сестри… Я не повірив власним очам. Сестра — Шулешко Раїса Гаврилівна!
Шулешко!
Схопився повідомити Скоричу, але стримався, взяв себе в руки й до кінця переглянув справу. Фотографія Кисюри: плескате обличчя, тонкі губи й маленькі очі, чубчик над вузьким лобом. Я заплющився, щоб пригадати, чи не зустрічав такого хлопця… Ні. Та й за чотири-п'ять років його зовнішність могла змінитися.
Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра — Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?
Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.
— Загайгора слухає.
— Це з хірургічного відділення обласної лікарні, — озвалася жінка. — До нас поступив Луцик. Він…
— Хто-хто? — я похолов.
— Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.
— А що з ним? — машинально поклав фотокартку до кишені.
— Поранення, втратив багато крові.
— Я зараз… — У мене пересохло в роті.
Сталося те, від чого ми його застерігали. Де ж він намагався затримати Хрипливого? Я схопився, мерщій прибрав зі столу, замкнув сейф, потім кабінет. У Скорича двері були зачинені. Збіг у фойє.
— Де Скорич? — запитав у чергового.
— Кудись поїхав.
Я заспішив до зупинки тролейбуса. А Луцик відчайдушний хлопець. Це ж від сьогодні він повинен працювати на іншому маршруті. Треба було ще вчора зняти його з четвертого. Але хто ж знав, що саме до нього в автобус сяде грабіжник? Втім, я почував себе винним, і мене гризла совість…
У лікарні попросив покликати завідуючу. Вона прийшла, немолода жінка з сумними карими очима.
— А, це ви, — всміхнулася. — Ваш Зеленяк готується до виписки.
— А що з Луциком?
— Ножове поранення передпліччя, неглибоке, але втратив багато крові. — Відчинила двері до третьої палати. — Он він, герой.
Біля вікна лежав Луцик. Над ним — штатив з пляшечкою, від якої тягнулася трубка до його руки. Кров поволі капала, збігала у вену. Шофер блідий мов крейда. Зеленяк сидів на ліжку, напружено стежив за переливанням. Він повернув до мене обличчя, яке враз стало доброзичливим і привітним. Я кивнув йому, взяв стілець. Луцик, мружачи очі, дивився на мене. Мабуть, не впізнав.
— Що ж ви наробили, Борисе? — спитав у водія. — Ми ж домовилися з вами не втручатись.
— Товаришу капітан… — тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. — Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…
— Минеться, друже, — його права рука була забинтована. — Говорити можете?
— А чого ж?.. — Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… — Посовав рукою.
Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі — небезпечно для пасажирів — кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.
Жінки зійшли на наступній, і водій з грабіжником залишилися вдвох. Хрипливий куняв. Луцик остерігався, щоб той нічого не запідозрив. Загальмував, постояв кілька хвилин, як і треба на зупинці, а потім завів мотор і заглушив, знову завів. Вдавав, ніби якогось біса зіпсувався двигун. Грабіжник куняв, а коли шофер виліз із кабіни, гукнув:
— Гей, що трапилось?
Луцик відповів заклопотано:
— Мотор забарахлив. Подзвоню дружині, бо, може, затримаюсь.
Він не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідків злочину не було», після закриття браузера.