Читати книгу - "Знайти і затримати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тринадцятий, де ви зараз? — запитав черговий.
— В центрі міста, — доповів йому.
— Заберіть Махова з прокуратури і з ним на Продольну.
Я загорнув півбатона й шмат ковбаси у газету, поклав у скриньку, не знаючи, що вони мені невдовзі знадобляться зовсім за інших обставин. Співчутливо подумав, що, напевне, не вернеться на свою дільницю Загата. Мені було шкода лейтенанта. Втрата особистої зброї — надзвичайна подія, до того ж вона потрапила до рук злочинця. Загострилася ситуація, зросла небезпека для громадян. І як воно сталося?
Ось ми й на Продольній, забудованій одноповерховими будинками із садками. Крізь листя фруктових дерев деінде зблискувала вода, то виринав човен, що мов покоївся далеко серед листя. Я придивлявся до номерів будинків: 24, 26, 28… Ще неблизько.
Слідчий Махов мовчав. Вигляд у нього стомленої украй людини. Він справді добряче вимотався за день. Я, мабуть, теж не кращий, а злочинці ще не затримані, й не знати скільки часу триватиме розшук. Ми навіть не виявили їх місця перебування. І я позаздрив Пазову, якого підключили до групи спостереження за залізничним вокзалом. Його хоч не трясе й не дихає бензином.
110, 112, 114… Вже скоро. Бунчук перестав мугикати, У мене теж минуло кілька хвилин розслаблення, поки перебував у прокуратурі. Внутрішньо напружився, зосередився. Аби застати їх вдома. Більше сподівався на зустріч із Савлуком. Серед власників «Волг» рідко трапляються молоді, такі, як Цибух. Чмих, звичайно, не тримався домівки. А коли він спільник Шакули й Філона, то й поготів. Можливо, навпаки: готував алібі.
Нарешті, 134, 136…
— Зупинись! — наказав Бунчукові Махов.
Микола загальмував. Через два будинки — дім Цибуха, а через чотири — Савлука. Ми з Маховим вийшли з «газика». Я віддаля побачив обіч дороги білу вальковану хатину, криту жерстю. Біля прилавка купчилося кілька жінок із банками й каністрами. Здогадався, що то гасова лавка.
Поминули 138-й і 140-й будинки. Ось він — невеликий, в червоної цегли, з двома вікнами на вулицю, критий шифером. Паркан старий, давно не фарбований, подекуди виламані штахетини. Хвіртка трималася на чесному слові. Ми ступили на подвір'я. Махов постукав, за дверима — ні згуку. Гліб затарабанив дужче… Нікого. Коли ще так «пощастить» із Савлуком, ми зазнаємо гіркої невдачі й постане питання: де їх шукати?
Ми постояли прислухаючись. Ніде нічичирк.
— Що ж, підемо до Савлука, — вирішив Махов.
Паркан у Савлука двометровий, із струганих дощок, щільно припасованих одна до одної, ворота і хвіртка металеві. У хвіртці щілина поштової скриньки. Між яблунями сяяв дах із цинку. Добротні хата й хлів із силікатної цегли стояли близько від дороги, і тому подвір'я було невелике, заасфальтоване. Гаража ми не побачили. Двері на веранду, обвиту виноградом, відчинені. Ми увійшли в двір. Гліб постукав. Чекали. Махов нетерпляче покусував губу. Нарешті заскрипіли мостини, і двері до хати відчинились. Я не стримався, полегшено зітхнув і посміхнувся немолодій, невисокій, мов колобок, жінці в барвистому халаті. На руках вона тримала голубоокого сіамського кота. Жінка запитливо й водночас зраділо дивилася на нас.
— Ви до Клима Захаровича? — Голос у неї на диво тонкий і приємний.
— До нього, — підтвердив Гліб, відчуваючи її доброзичливість.
— А ми вас давно ждемо, — жінка поступилась і запросила нас: — Заходьте, прошу.
Нас чекали… Чудасія! Я ледве не знизав плечима. Нас явно вважали за когось іншого. Ми переступили поріг і пішли за жінкою до вітальні. Кімната обставлена скромно: телевізор, стіл з чотирма стільцями, сервант з простим посудом, один килим над тахтою, на якій лежала розгорнута книга. Мабуть, господиня читала. З вітальні двері ще до двох кімнат.
Ми сіли за стіл. Господарка — на тахті.
— Як доїхали?
— Нормально, — Махов з цікавістю дивився на неї повеселілими очима.
— Самі? — жінка ковзнула поглядом по наших руках.
— Нн… — трохи зам'явся Гліб. — Не сам — з товаришем.
Кіт стрибнув на підлогу, пройшов повз мене й подерся по гардині до карнизу, всівся на ньому й звідтіля стежив за нами. Савлукова любляче посварила його пальцем, приказуючи:
— У, мазунчик-муркотунчик… — нараз заметушилася. — Я зараз. Тільки переодягнусь і проведу вас.
— Куди? Хіба Клима Заха… — я вже звівся, передчуваючи знову невдачу.
— До Клима, до Клима, дорогі наші покупці, — пішла до другої кімнати.
— Хвилиночку! — зупинив її Гліб. — А де ж він?
— У гаражі. Я зараз…
Мене осінило: вона подумала, що ми від Ричка, його сини чи родичі!
— Ее… Пробачте, як вас?.. — запитав Махнов.
— Тетяна Михайлівна.
— Тетяно Михайлівно, не треба. Ми самі. Ви скажіть, як дійти до гаража.
— Звідси недалеко: праворуч по Заводській і під гаєм побачите гаражі. Наш п'ятий, — охоче пояснила, напевне, не дуже хотіла залишати домівку. — Незручно, звичайно, але на подвір'ї ніде поставити. Спочатку не думали, коли будувалися, про машину.
— Дякую вам, — вклонився їй Гліб.
— Хата наша майже нова. Та Клим уже показував вам, — згадала господиня.
А нам уже не сиділося. Таки пощастило: відразу вийшли на потрібного власника будинку й «Волги».
У коридорі мимохідь, наче між іншим, запитав:
— А Петра нема вдома?.
— Ви його знаєте? — здивувалася жінка.
— Трохи.
— Чула, як зранку бряжчав відрами. Десь тиняється, ледащо, — осудливо мовила. — А Клим казав, що ви майже однолітки. Завжди він щось наплутає.
— Ну як там? — нетерпляче запитав Бунчук.
— Натрапили на слід, — відповів я. — Ти знаєш, де гаражі по Заводській, під гаєм?
— Знаю.
У нас було кілька хвилин на оцінку отриманих відомостей. Закрався сумнів щодо причетності Савлука до вбивства Ричка. Тетяна Михайлівна не схожа на дружину злочинця. Хоча зовнішність іноді оманлива.
Ми вже мчали по Заводській. Ліворуч тяглися залізничні колії і вагони без тепловозів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.