Читати книгу - "Знайти і затримати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Он і металеві гаражі — руді, зелені, сині, що вишикувались вздовж гаю. У деяких відчинені ворота, навпроти — «Победы», «Москвичи», «Волги», навіть одна чорна трофейна легковушка — чи «опель», чи «мерседес». П'ятий гараж теж відкритий.
— Зупинись, Миколо, скраю, — сказав сержантові Махов. — Щоб не муляти очей.
Перший і другий гаражі зачинені, у третьому з оглядової ями витикались голова в зеленому старому капелюсі і брудні руки, що порядкували під бежевою «Победою». Четвертий — на замку. П'ятий — біла «Волга М-21». Зовні машина мала пристойний вигляд. З-за правих дверцят визирали старі коричневі туфлі. Я здогадався, що Савлук лежав на передньому сидінні. Що він там робив? Спав?
Постукав пальцем по капоту. Туфлі заворушились, і в кабіні закректало, за склом з'явилося плече в картатій сорочці, потім чорний берет і нарешті повне обличчя з носом-картоплиною і великими сірими очима за скельцями окулярів. Спершу я подумав, що то брат Тетяни Михайлівни, до того вони були схожі.
— Клим Захарович? — для певності запитав Махов.
— Я.
— Нам треба з вами поговорити.
— Зачекайте, — Савлук завовтузився, вибираючись із машини.
Він ледь вищий за «Волгу», і такий же натоптуватий, як його дружина. Підсмикнув старі, замащені штани, витер ганчіркою куцопалі руки й підійшов до нас без всякого знічення й настороги. Махов простяг йому посвідчення.
— Вв… ви не помилилися? — розгублено дивився на нас. — Слідчий прокуратури…
— А це інспектор карного розшуку, — кивнув на мене Гліб.
Чи справді ні в чому не винен, чи вдало грав простачка?
— Напевне, ні, товаришу Савлук, не помилились, — я оглянувся, де б сісти.
Савлук запобігливо метнувся в глиб гаража й виніс три похідні розкладні стільчики. Ми сіли напроти нього. Власник дістав цигарки, закурив. Гліб дав час йому оговтатись.
— Справа надто серйозна, Климе Захаровичу, — попередив його. — Отож надіємось на вашу відвертість і допомогу. Зважте, що нам дещо відомо.
— Але ж я… Я нічого не знаю, — затремтів його голос.
— Кого ви сьогодні чекали?
— Покупця з Казанівки. Домовилися ще у неділю, проте він…
— О котрій годині повинні були зустрітись? — перебив його Гліб. — Де?
— На автобусній о 12.30.
— Чому не зустріли?
— Щось сталося з машиною: ніяк не заводиться, — знічено відповів.
— На скількох тисячах зійшлися?
Савлук завагався, втупився у кінчик «Шахтарської»…
— За п'ятдесят вісім тисяч, — тихо вимовив.
— З ким мав приїхати покупець?
— У неділю був сам. Не казав, — Клим Захарович потер спітнілий лоб, і на ньому залишилися масні чорні риски від брудних пальців.
Ми підійшли до головного. Щоб Савлук трохи заспокоївся, слідчий поміняв тему розмови.
— Ви зараз на пенсії?
— Вже чотири роки. Працював на суднобудівному заводі.
— А навіщо продаєте хату?
— Дочка живе в Одесі, хочемо переїхати до неї, — Савлук поправив окуляри, зніяковіло сказав: — Торік втопився наш син… Пробачте, але чому ви… ну, про це все, коли?.. Словом, я нічого не втямив.
Махов завагався: сказати йому про вбивство чи ні? Я вже не сумнівався, що саме в неділю зароджувався злочин. Мабуть, Шакула і Філон якось дізналися про покупця і вистежили його. Версія ймовірна.
Проте чому Загата написав на сірниковій коробці прізвище Чмиха? Часом не через те, що лейтенант бачив Цибуха з грабіжниками?
Махов вагався: признатися Савлуку про вбивство Ричка чи ні? З власного досвіду знав, що страшна правда, як правило, спонукала до дій. Отож, вирішив не критись.
— Чому? — і гостро подивився на Савлука. — Ричка пограбували і вбили на вокзалі.
— Вбили Терентія?! — скочив пенсіонер, і нижня губа у нього відвисла разом з прилиплою цигаркою, а очі вражено округлились.
— Вбили після дванадцятої години, — говорив далі Гліб. — Як вийшов з автобуса. Він приїхав з дружиною.
Савлук сів на стільчик і скрушно похитав головою.
— Ось чого ви приїхали, — гірко сказав. — Але ж я нічого…
— Климе Захаровичу, згадайте, хто знав, окрім вас і дружини, про приїзд Ричка?
Пенсіонер замислився, жуючи цигарку…
— Ніби ніхто з чужих, — спроквола мовив. — Ричко прочитав моє оголошення на стовпі біля базару і прийшов. Вдома я був сам.
Я дістав Шакулину фотокартку, показав її Савлуку.
— А цього ви ніде не бачили?
Савлук виплюнув цигарку, зняв і протер окуляри. Ми стежили за виразом його обличчя. На ньому не сіпнувся жоден м'яз. Його відповідь я вже знав.
— Ні, не бачив, — повернув мені фото.
— Гаразд, — Гліб наче примирився з невдачею і машинально запитав: — Ви сторгувались з Ричком, домовились про зустріч. А потім, Климе Захаровичу?
— А потім… — Пенсіонер знову закурив. — Сіли втрьох у машину, і я підвіз Терентія до автобусної.
— Втрьох?! — Мені замлоїло в грудях од передчуття чогось недоброго. — Хто ж третій?
— Авжеж: я, Ричко і Петро, — буденно уточнив.
— Який Петро?
— Ну, наш сусід.
— Цибух?
— Еге, він якраз нагодився, коли ми виїхали з подвір'я. Попросив підкинути до гастроному.
Ось воно що! Нарешті! Цибух. Недарма Загата, спливаючи кров'ю, написав його прізвище. Мені відразу наче розвиднилось. Безперечно, Шакулу і Філона навів на Ричка Чмих. Але як про те дізнався дільничний інспектор?
— Стривайте, а звідкіля ви знаєте Петра? — схопився Савлук, і в його голосі забриніла тривога.
— Так, Климе Захаровичу, значить, Цибух… — Гліб насилу стримав радісну, але недоречну, посмішку. — І давно ви з ним товаришуєте?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.